Ігор мав велику родину, а його донька, Катерина, була матір’ю шести дітей. Різниця між ними була мінімальна — два, й один рік. Катерина вийшла заміж ще зовсім молодою, і з того часу Ігор практично завжди був поруч, щоб допомогти. Якось він згадував, як Катя ще навчалася в університеті, готувалася до сесії, а він сидів із її дітьми.
Коли онуки хворіли, Ігор без вагань доглядав їх. І ось так день за днем усі клопоти, пов’язані з дітьми, лягали переважно на його плечі. Донька тільки приводила у світ нових дітей, а він завжди був поруч.
Колись це приносило йому неабияку радість — Ігор обожнював своїх онуків і готовий був віддати їм свою увагу та час. Вони були його втіхою, а за допомогу дочці він не просив нічого взамін.
Та все змінилося, коли після одруження Катерини Ігор залишився один — дружина пішла з родини. Він болісно переживав цю втрату, але народження першого внука стало відрадою, відволікло від гірких думок.
Ігор сам багато років працював, але з роками не міг працювати так, як колись, і тому все більше зосереджувався на догляді за малечею.
Йому стало важко згадувати часи, коли він займався своїми захопленнями, такими як література, туризм чи ранкові пробіжки. Але його пріоритетом став лише дім, і він намагався допомагати дочці, незважаючи на власні бажання.
Якось, коли він за день до того не зміг вирішити всі свої справи, Ігор вирішив сказати Катерині, що йому потрібно трохи відпочити, і він хоче йти додому. Він так довго відкладав свої справи, адже майже щодня сидів із онуками.
– Катю, я маю кілька справ, що накопичились за місяць. Сьогодні я піду додому, а ти поки що подивись за дітьми, добре? – сказав Ігор.
Але Катерина відповіла так, що Ігор не міг стримати здивування.
– Ти не підеш нікуди! – з виглядом здивованої ображеної жінки сказала вона. – Я зараз збираюсь з подругами в центр, і мені немає з ким залишити дітей. Тобі все одно більше нічим зайнятися, сидітимеш тут, і дивитимешся за ними! Ти ж не хочеш нічого робити, крім як стежити за онуками!
Ігор нічого не зміг сказати в той момент, окрім як мовчки повернутися й піти. Йому стало боляче від цих слів. Він зрозумів, що вже багато років присвячував себе родині, а тепер навіть не мав права на відпочинок чи власні бажання.
Все, що залишалося йому — це доглядати за дітьми, поки його донька займалася своїми справами.
Ввечері, сидячи вдома, Ігор почав думати. Він розумів, що життя не має бути тільки заради інших. І хоч діти були його радістю, він не міг більше забувати про себе.
– Справді, я все життя проводив, допомагаючи всім навколо, але що залишалося для мене? – думав Ігор. – Хіба не варто влаштувати своє життя по-новому?
Він почав згадувати, як раніше насолоджувався своїми хобі, зустрічався з друзями. Ігор подзвонив своєму старому другові Володимиру, з яким колись ходив у гірські походи.
Він згадував їхні туристичні подорожі по Карпатах і вирішив відновити ці зустрічі. Ігор також згадав, як обожнював займатися оздоровчою гімнастикою й вирішив записатися на заняття знову. І, звісно, він почав частіше гуляти у парку, щоб насолоджуватися природою.
– Мені не потрібно більше забувати про себе, – сказав він собі. – Я ще можу отримувати від життя радість, навіть якщо мені вже не двадцять. І, можливо, пора змінити пріоритети. Я хочу повернути свої захоплення.
Так він вирішив: відтепер він буде доглядати за онуками тільки тоді, коли це справді буде необхідно. Для себе він має право жити так, як хоче. Бо якщо не почати жити для себе, то можна втратити ціле життя, допомагаючи всім навколо.
Чи не так? А серед нас є такі, які перше чужим допомагають а потім про себе думаєте?
Валентина Довга
