“Якось під час прогулянки в парку Олександр Степанович натрапив на стару знайомому— та вигулювала свого улюбленця, лабрадора. Чоловік зрадів їхній зустрічі, адже вони прожили в одному будинку понад двадцять років.
Вони почали розмовляти, і Лідія Петрівна почала цікавитися його справами. А у своїй розповіді про себе, вона навіть не згадала про свого єдиного сина Максима, тому Олександр Степанович вирішив запитати, як у нього справи.
Лідія Петрівна явно не очікувала такого питання, тому трохи збентежено відповіла:
— Ох, Максим… Ми з сином більше не спілкуємося. Я нічого не знаю про його життя і знати не хочу…
— Але як? Як таке можливо? Чому? — Олександр Степановича зачепили її слова.
Зрештою, Лідія Петрівна поділилася своєю сумною історією. Все життя у неї з сином були дуже теплі стосунки. Вона завжди підтримувала його, давала поради, у них ніколи не було серйозних суперечок, а він, у свою чергу, був її опорою і захисником.
Чоловік покинув їх, коли Максиму не було й п’яти років. Олександр не був знайомий з ним, бо вони з матір’ю переїхали в цей будинок пізніше.
Удруге Лідія Петрівна так і не вийшла заміж — вирішила присвятити всю себе вихованню сина.
Після школи Максим вступив до престижного університету. Навчався дуже добре, отримував підвищену стипендію. Йому навіть виділили безкоштовну кімнату в гуртожитку, де він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною.
Після випуску пара вирішила з’їхатися й почала жити в орендованій квартирі.
Стосунки Лідії Петрівни з невісткою не склалися з самого початку. Ірина здалася їй зарозумілою і надто самовпевненою, але, бачачи щастя сина, Лідія вирішила не висловлювати свого невдоволення.
З часом Максим все рідше дзвонив і приїжджав в гості. Тому на день народження сина Лідія вирішила зробити сюрприз: купила подарунок, спекла його улюблений торт і самостійно поїхала до нього.
Вона сподівалася, що її візиту зрадіють, але коли двері відчинила Ірина, її вираз обличчя сказав усе без слів. Вона навіть із ввічливості не запросила гостю до хати, а лише сухо заявила:
— Знаєте, виховані люди в гості без запрошення не ходять, а я щось не пригадую, щоб ми вас запрошували. Може, ти, любий, кликав сюди свою маму? — звернулася вона до Максима, але той лише похитав головою.
— Ні? Ну що ж, у такому разі, думаю, вам пора йти!
Максим мовчки стояв, не наважуючись поглянути матері в очі. Лідія Петрівна глибоко образилася такою поведінкою невістки, але вона не влаштовувала сцен.
Просто вручила синові подарунок, розвернулася і пішла. Після цього вони більше не спілкувалися.
— Цього просто не може бути! — не міг повірити Олександр. — Невже після цього Максим навіть не подзвонив, щоб вибачитися? – здивовано запитався Олександр Степанович.
— Ні разу…- сумно відповіла жінка.
— А ти? Ти йому дзвонила? – знову спитав чоловік.
— Довелося. Коли я вирішила продати квартиру, подзвонила синові, щоб він приїхав. Він мав право на половину грошей.
— І що? Ви навіть не поговорили?- Олександр Степанович не переставав дивуватися.
— Я намагалася, але він лише підписав усі необхідні документи, взяв гроші й пішов. Його навіть не цікавило, куди я переїжджаю… – знову з сумом відповіла Лідія Петрівна.
— Не можу в це повірити! У вас же були такі хороші стосунки – знову спитав чоловік.
— Як бачиш, таке іноді трапляється. Все своє життя я присвятила вихованню Максима, хотіла, щоб у нього було краще життя. А тепер у мене немає ні люблячого сина, ні кар’єри, ні чоловіка поруч.
Іноді думаю: може, не варто було настільки забувати за себе заради сина… можливо, моє життя склалося б інакше, якщо б я про себе більше думала..
— Ой, я навіть не спитав, як вам зараз живеться?- з незручністю в очах спитав Олександр Степанович.
— Насправді не все так погано. На гроші від продажу квартири я купила собі невелике житло в хорошому районі. Завела ось собачку, вона стала мені справжнім другом.
Записалася на танці і до театрального гуртка. Там багато людей мого віку, ми швидко потоваришували. Єдине, що… мені дуже бракує сина.
— Може, він ще схаменеться і спробує примиритися? Як гадаєте, Лідіє Петрівно? – спитав знайомий.
— Ох, дуже хочеться в це вірити… Але навряд. Кілька місяців тому я зустріла їх у кафе. Вони були з маленькою дочкою… Але зробили вигляд, що мене не помітили.
— Ви так і не бачили свою онуку?
— Ні… Якби не той випадок у кафе, я б навіть не дізналася, що стала бабусею. І, хоч би як мені хотілося побачити свого онука, дзвонити Максиму я не буду. Я його ні в чому не образила і завжди бажала тільки добра.
Після цієї розмови Олександр Степанович ще довго не міг оговтатися. Йому не вкладалося в голові, як так сталося, адже Лідія Петрівна і її син завжди були дуже близькі.
Але, обдумавши все ще раз, чоловік зрозумів: ніхто з них насправді не прагне виправити ситуацію.
Якби Лідія Петрівна дуже сумувала за сином, вона б давно зробила крок до примирення. А так, їм обом, мабуть, зручно грати роль глибоко ображених.
Шкода лише, що Лідія Петрівна, можливо, так і не побачить свою єдину онуку…”
Як ви думаєте, що повинні зробити обидві сторони, щоб повернути все втрачені?”
Галина Червона
