В нашій сім’ї я найстарша донька. Раніше я дуже сильно ображалася на своїх батьків, але згодом біль минув. Та спілкування з ними я так і не відновила.
В школі я була відмінницею, це було результатом того, що якщо я не робила уроки мені потрібно було робити безліч хатніх справ. З дев’яти років я повністю займалася виховання молодших братів і сестер, погодувати, помити, спати положить. Прання також було на мені, пральної машини тоді ще не було.
Були такі дні, що я чотири рази поспіль прала. Під пранням я маю на увазі величезний кошик брудної білизни. Рукавичок не було. І після одного з таких тижнів у мене почалася сильна алергічна реакція. Руки від порошку почали боліти дуже сильно. Пальці перетворилися на сосиски і не хотіли згинатися.
Перші гумові рукавички мені купила сусідка, коли побачила, що відбувається з моїми руками. Також вона показала які таблетки потрібно приймати, щоб алергія протікала легше.
Ми з мамою не знаходили спільної мови. Вона тільки давала мені доручення і йшла по своїм справам. Іноді кричала на мене, якщо я щось забувала зробити. Чим старшою я ставала, тим більше вона тисла на мене. З батьком ми теж не спілкувалися, він пропадав або на роботі, або з друзями.
Коли я була у випускному класі, мама сказала, що вищої освіти в мене не буде. В неї немає – і мені не знадобиться. Проте, знайшла мені роботу продавця в місцевому магазині. Сказала, що сім’я потребує додаткових грошей. А я мріяла поїхати кудись з дому, подалі.
Після уроків я завжди визивалася прибирати в класі, понад усе на світі я не хотіла йти додому. І моє нездорове завзяття помітив вчитель фізики. Дуже добрий і справедливий вчитель. Саме він умовив мене вступити до університету. Завдяки йому мене прийняли до університету в столиці майже без іспитів, тільки по співбесіді.
Коли мама дізналася, що я збираюся поїхати до столиці на навчання, вона сильно кричала і намагалася сховати мій паспорт. Я втекла посеред ночі і ночувала на вокзалі. А вранці сіла на потяг і поїхала якнайдалі від дому. Те літо я запам’ятаю надовго. Мата сказала, якщо я піду, то можу не повернутися.
До початку навчання я я переїздила від далеких родичів до колишніх однокласників, або просто знайомих.
Ми все ще спілкуємося зі шкільним вчителем фізики. Кілька разів він навіть надсилав мені гроші.
Після університету я залишився жити в столиці. І більше не розмовляла з батьками. З братами і сестрами теж спілкування якось не склалося.
Декілька років тому я приїздила в рідне місто на кілька днів. Ходила до колишнього вчителя. Привезла йому гостинці і хотіла повернути гроші. Також хотіла подякувати йому за допомогу в найскладніший період мого життя. Гроші він не взяв, і навіть образився за такий мій вчинок.
Це було так, ніби все це відбувається не зі мною.
Фото Андрій Петров
