Коли мені виповнилося двадцять п’ять, я зробила те, що здавалося мені тоді розумним і необхідним — взяла квартиру в іпотеку. Але, за порадою мами, оформила її на неї.
— Так безпечніше, доню, – казала вона. — Мало що може статися, а я тут, поруч, підстрахую.
Я й погодилася. Тоді ще й не уявляла, що це рішення стане початком однієї з найбільших проблем мого життя.
Все закрутилося. Довелося працювати у три зміни, змінювати роботи, втрачати їх, а потім шукати нові. Я навіть якийсь час сиділа на касі у супермаркеті, поки знову не знайшла більш-менш стабільну роботу в офісі. Було важко, але я тягнула. Щомісяця надсилала гроші мамі на її рахунок, перевіряла, чи все надійшло. За кожен день і кожну копійку я боролася, як могла. Через кілька років мені вдалося отримати підвищення, і ось нарешті, через 13 років, я змогла достроково погасити іпотеку.
У той час у мене вже була сім’я. Я вийшла заміж за Володимира, у нього своя квартира, тому ми переїхали до нього. А “моя” квартира почала приносити дохід від оренди. Мій чоловік сміявся, що я нарешті зможу відпочити від цієї нескінченної роботи, але, чесно кажучи, я відпочивала лише у снах. Час минув, дитина підросла і ми вирішили на 18-річчя нашої доньки Софії подарувати їй квартиру. Це мало бути найкращим подарунком.
Тож я зібралася з духом і поїхала до мами. Сподівалася, що все пройде гладко: документи перепишемо і можна буде влаштовувати святкування. Але все було не так просто.
— Мамо, – почала я, намагаючись говорити якомога спокійніше, – ми з Володимиром вирішили переписати квартиру на мене, щоб потім подарувати її Софійці на День народження. Все ж іпотека давно погашена і пора вже це питання закрити.
Мама сиділа у кріслі й не відривала погляду від телевізора. Кілька секунд мовчання здавалися вічністю.
— Та ні, дорогенька, – її голос звучав сухо і холодно, – так не буде. Я тут подумала… Навіщо тобі та квартира? Я взагалі її можу продати. Хочу хоч на старості нормально пожити.
Мені ніби струм по тілу пройшов. “Що вона каже? Як так взагалі можна?” – крутилося у голові. Я ледве стрималася, щоб не зірватися.
— Мамо, але ж ця квартира… Я ж її купувала, я платила всі ці роки! Це мої гроші! – голос почав тремтіти, але я старалася тримати себе у руках.
— Твої гроші? – Мама нарешті відвела погляд від телевізора. Її очі блищали холодним зухвальством. – А скільки нервів я витратила, коли тебе виховувала? Це що, не рахується?
Ці слова пробили мене наскрізь. Наші стосунки з мамою ніколи не були ідеальними. Вона завжди ставила мене нижче за інших, мабуть, через свій невдалий шлюб з моїм батьком, який пив та гуляв. У дитинстві я часто чула від неї: “Нічого в тебе не вийде”. Але я завжди намагалася заслужити її схвалення, думала, що любов можна заробити працею та успіхом. Моя вища освіта, кар’єра — все це не мало для неї значення. Я вже давно пробачила їй всі образи. Але цього разу, вона буквально перекреслила всі мої зусилля.
— Мамо, ти ж не вклала ні копійки в цю квартиру! Це несправедливо! – спробувала ще раз пояснити я, але вона лише махнула рукою.
— Їдь до себе, – байдуже кинула вона. – Захочу, продам і поїду кудись жити, як людина.
Я вже нічого не казала. Просто мовчки встала та пішла. Голова гуділа від тисячі думок, але одне було ясно: моя мама не збирається поступитися. Вона вважає цю квартиру своєю. Що ж, так, документи на ній і юридично я нічого не можу зробити. Виходить, все моє життя, всі ці роки праці виявилися марними?
Зараз, сидячи на кухні, я дивлюся на свою доньку, яка щось там пише у своєму блокноті. Її чекає багато викликів у житті, але я завжди буду поруч, завжди підтримаю. Чи вона виросте сильнішою за мене? Поки я не знаю. Але одне знаю точно: я більше ніколи не дам нікому забрати те, що по праву належить мені. Можливо, треба буде почати нову боротьбу. Можливо, треба буде піти проти матері. Але я зроблю це заради неї, заради Софії.
