Коли моя племінниця Соломія запросила мене на весілля, я одразу знала, що все буде не так просто. Ну, така вже вона, все у неї завжди шкереберть, то ж я була готова до всяких сюрпризів і навіть негараздів. Але, скажу точно, того, що сталося, я навіть собі у найсмішніших снах не уявляла.
Весілля, звичайно, було гарне. Всі такі святкові, музика, квіти, наречена у сукні, як з казки. Соломія сяє, Микола теж, здається, наче вперше побачив свою дружину у такій красі. Все йшло добре, гості веселилися, їли, пили… А я сиджу й думаю: “Ну, коли ж почнеться?” Бо ж без конфузу у Соломії не буває. Ось я й чекаю на ту мить, коли щось піде не так.
І от, дійшли ми до кульмінації — розрізання весільного торта. О, як я чекала цього моменту! Адже торт на замовлення робила Олеся — Соломіїна найкраща подруга. І хоч вона майстер солодощів, але ж я знала: в Олесі завжди є якийсь «творчий» підхід до справ. Такий, що й сам Господь не здогадався б. Вже тоді я запідозрила, що тут щось не те.
Отже, виносять вони той торт. Величезний, пишний, гарний, весь у квіточках та завитушках. І виглядає він так, ніби його спеціально для якогось королівського двору робили. Соломія з Миколою підходять до нього, всі гості затихли, чекають. Наречена бере ножа, урочисто дивиться на чоловіка та усміхається. І починає різати.
І тут, бачу, щось не так. Вона різала, різала, колупала той торт… І не може до нього добратися! А там, папір, чи що. Ну, явно не крем і не бісквіт. Муляж зробили, а сказати, де потрібно різати — забули.
Соломія стоїть, дивиться на торт і ножем по тому папері шкрябає. Гості навколо, все тихіше, дивляться одне на одного, не розуміють, що відбувається. А наречена вже починає злегка нервувати. Я сиджу і ледь стримую сміх, але ж знаю, що сміятися ще зарано, бо тут щось точно не так.
І тут Олеся підбігає до нареченої зі словами:
— Соля, не там ріжеш! Це ж муляж!
Всі гості — в ступорі, а наречена перепитала:
— Муляж? А що ж тоді ми будемо їсти?
Виявляється, Олеся вирішила зробити оригінальний торт-башту. Справжній торт був схований всередині цього гігантського муляжа, який складався з декоративних елементів, а справжній торт — маленький, під тим всім «будівельним» матеріалом. Наречена забула запитати у кондитера, як правильно це все різати, щоб до самого торта дістатися. Вона почала різати ту верхівку, яка була просто декорацією!
Серед гостей почалось обурення. Хтось сказав:
— Оце весілля зробили, а торт виявився не справжнім.
Інший додав:
— Не у торті щастя!
Хтось обурився:
— Тю, не могли вже звичайного спекти, все треба по новому, щоб як з обкладинки журналу було, а він то не їстівний.
Потроху настрій гостей почав змінюватися. Хто обурювався, хто наливав собі щось випита, а хто мовчки спостерігав, як наречена нервово колупає торт.
Потроху ситуація набирала обертів, і спостерігаючи за всією цією картиною мимоволі на обличчі з’являлась посмішка. Вже не хотілося того торта, як зрозуміти, де ж він є.
Гості потроху почати сміятися. Пазл виявився ще той, знайти, де торт відрізати. Поки всі розбиралися, де ж той справжній торт, мій дядько Петро, стоячи збоку, тихенько витяг з муляжу шматочок і почав їсти, ніби нічого не сталося! Стоїть собі, насолоджується. І каже так спокійно:
— Ну а що? Ви тут ще довго будете, а я вже солоденького хочу.
Ну, розібралися врешті-решт. Олеся швиденько показала, де той справжній торт. Розрізали, як годиться, всі отримали свій шматочок. Та ще й фотографій набрали стільки, що тепер мають про що згадувати на річницях.
Але оце, що наречена колупала ту декоративну пінопластову штуку перед всіма гостями, я точно не забуду ніколи. Кажу тобі, якби не наша Соля, весілля б минулося без пригод, але ж з нею завжди щось та трапиться!
