— Коли ми їли картоплю з кефіром, щоб купити дачу, ви розігрували спектакль “грошей немає” — а потім хотіли її перепродати за потрійну ціну.
— Двісті тисяч гривень, — ця сума крутилася в голові Валентини, поки вона нервово міряла кроками кухню.
Вони з Дімою вже тиждень обдзвонювали всіх родичів, але кожна розмова закінчувалася ввічливою відмовою або відвертим «немає грошей».
Пропозиція про купівлю дачі замайоріла на горизонті несподівано. Сусідка по під’їзду продавала ділянку з будинком за смішні гроші. Їй треба було терміново виїжджати до доньки в інше місто, от вона й поспішала з продажем. Місце було просто казка: річка поруч, ліс, грибні місця. І головне — всього година їзди від міста.
— Валю, ну що там у тебе? Є хороші новини? — на кухню зазирнув чоловік. Його розгублене обличчя говорило про те, що й його останній дзвінок двоюрідному братові закінчився нічим.
— Глухо, — зітхнула дружина. — Твоя мама сказала, що вони всі гроші вклали в ремонт. Моя — що пенсії ледве вистачає. Сестра про іпотеку почала розповідати…
— А Борис що?
— Не час зараз у нерухомість вкладатися, — передражнила Валентина його брата. — Уявляєш, це говорить той самий Борис, який минулого літа дві квартири купив! Смішно!
Особливо прикро було чути відмову від свекрухи. Галина Петрівна була жінкою із залізною хваткою і чималим рахунком у банку, яка завжди пишалася своєю «допомогою молодим». Щоправда, допомога ця зазвичай виражалася у вживаній техніці та старих меблях, від яких вона сама хотіла позбутися. Але зараз навіть вона розвела руками: «Ремонт, самі розумієте… Все на плитку пішло».
Дмитро втомлено опустився на стілець. Подружжя розуміли, що часу майже не залишилося. Через три дні сусідка їхала. І якщо вони не зможуть знайти грошей, дача піде іншим покупцям. А такий шанс випадає раз у житті.
— Може в Марини спробувати позичити? — невпевнено запропонував чоловік.
Марина була давньою подругою Валентини по університету. Жінки не особливо близько спілкувалися останніми роками, але іноді листувалися. Валя знала, що колишня одногрупниця з чоловіком успішно розвиває свій бізнес.
— Якось ніяково… — почала дружина, але Дмитро тут же перебив її:
— Валю, нам нічого втрачати. Давай хоча б спитаємо.
Дружина дістала телефон і набрала номер, який не набирала вже кілька місяців. Серце калатало як божевільне. У голові крутилися думки про те, як ніяково було просити в борг, особливо таку суму. Але вибору не було.
— Марино, привіт! Вибач, що турбую…
За пів години жінка сиділа як ошпарена. Марина вислухала історію і без вагань погодилася допомогти.
— За годину переведу потрібну суму, — протараторила знайома. — Віддасте, коли зможете. Без відсотків. Тільки документи потім оформимо.
— Уявляєш? — збуджено розповідала дружина Дмитру. — Вона навіть не спитала, коли ми повернемо гроші! Просто сказала «допоможу»!
Чоловік радісно обійняв Валентину за плечі:
— Отже, буде в нас дача! Правильно кажуть, що чужі люди іноді ближчі за рідних…
Дружина уткнулася чоловікові в плече, намагаючись стримати сльози радості. Нарешті мрія здійснилася! У них буде своя дача!
Перші два тижні після купівлі дачі промайнули як одна мить. Подружжя щовечора після роботи мчало за місто: прибирати, лагодити, планувати майбутні грядки. Наприкінці дня вони падали з ніг від утоми, але були щасливі.
Кожен куточок ділянки здавався рідним, а в голові роїлися плани з облаштування: тут буде зона барбекю, тут — дитячий майданчик, а там — город з теплицею.
Новина про нове придбання дуже швидко поширилася серед родичів. Першою зателефонувала свекруха.
— Дімочко, як же так? — у голосі жінки звучала ледь прихована образа. — Чому ви не сказали, що купили дачу? Ми б приїхали, допомогли…
— Мамо, ви вже допомогли. Всією юрбою. Дякую! — їдко відповів син.
— Ну що ти починаєш! — обурилася Галина Петрівна. — У нас справді йде ремонт. Тим паче, ви якось знайшли гроші і… слава Богу!
У трубці зависла багатозначна пауза. Валентина уявила, як свекруха зараз будує здогадки про походження суми. Напевно, вже встигла до цього моменту обдзвонити всіх знайомих, з’ясовуючи подробиці.
— У будь-якому разі, ми з татом приїдемо в суботу, подивимося ваші володіння.
— Мамо, ми поки не готові приймати гостей, — спробував відбитися від неї Дмитро. — Там безлад, будматеріали…
— Дурниці! Ми ненадовго. Заодно й порадою допоможу! Уже в дачних справах я тямлю! До зустрічі!
Поклавши слухавку, чоловік винувато подивився на дружину:
— Вибач, ти ж знаєш маму…
У суботу, ледве подружжя встигло приїхати на дачу, біля хвіртки вже стояла машина свекра. А за пів години підтягнулися Борис з дружиною та дітьми, слідом — сестра Валентини з чоловіком. Усі як за командою вирішили «просто зазирнути на хвилинку».
— Валечко, ну що ж ти паркан не пофарбувала в першу чергу? Від людей соромно! — Галина Петрівна прискіпливо оглядала ділянку. — І ґанок похилився. Дімочко, от у нас на дачі…
— Мамо, — перебив жінку син, — ми самі розберемося. Нас усе влаштовує!
— Звісно-звісно! Тільки ось досвіду у вас замало. Я б на вашому місці…
Весь день перетворився на нескінченну екскурсію з коментарями.
Свекруха зазирала в кожен кут, цокала язиком і виносила вердикти: це треба знести, те переробити, тут все не так. Діти Бориса носилися по ділянці, витоптуючи щойно посаджені квіти, а їхня мати вдавала, що не помічає цього.
— А туалет-то у вас старий зовсім, — авторитетно заявив свекор, покопирсавши дошки. — Замінити б треба. У мене якраз знайомий будівельник є.
Надвечір Валентина була повністю морально виснажена. Здавалося, кожен вважав своїм обов’язком вказати на недоліки й дати «цінну пораду». А коли Борис мимохідь зауважив: «І де тільки гроші взяли? Мабуть, у мікропозики влізли…», жінка ледь стрималася, щоб не образити його.
Наступні вихідні історія повторилася. І наступні. Родичі стали приїжджати без попередження, з їжею та дітьми, наче на пікнік. «Ми ж сім’я!» — казали вони, розташовуючись на наших щойно куплених садових меблях. Галина Петрівна навіть почала привозити розсаду і самовільно висаджувати її там, де вважала за потрібне:
— Я ж для вас стараюся!
— Може, повісимо замок на хвіртку? — запропонувала Валентина чоловікові після чергового «візиту» родичів.
— Безглуздо якось… — знизав чоловік плечима. — Все-таки рідні люди.
Але дружина бачила, що його теж сильно втомила ця карусель непроханих гостей. Особливо ниття матері про те, як ми «неправильно» все робимо. А коли свекруха вчергове натякнула на «підозріле походження грошей», Дмитро взагалі не стримався.
— Що ти хочеш цим сказати, мамо? — син різко розвернувся до Галини Петрівни. — Яке ще «підозріле походження»?
— Ну як же, синочку, — свекруха картинно сплеснула руками. — Ми ж усі відмовили вам, а ви раптом таку суму знайшли. Люди різне говорять…
— Які люди? Так звані родичі? З ними ти по телефону обговорюєш, звідки в нас гроші? Тільки одне мені поясни… яке ваше діло?
Валентина помітила, як побіліли кісточки пальців чоловіка, що стискав садові ножиці. Такий стан вона спостерігала в нього вперше за п’ять років шлюбу.
— Знаєш що, мамо, — Дмитро різко поклав інструмент на землю. — Годі! Ми самі впоралися з покупкою. Без вашої допомоги. І з рештою теж впораємося!
— Дімочко…
— Ні, дай договорити! Ви всі відвернулися, коли нам потрібна була допомога. А тепер ходите сюди як до себе додому, командуєте, пліткуєте за спиною…
— Та хіба я зі зла? — обурилася Галина Петрівна. — Я як краще хотіла!
— Краще залиште нас у спокої! — вигукнув чоловік. — Годі приїжджати без дозволу, годі вказувати, що нам робити. Це наша дача, наше життя!
Свекруха зблідла, а на її очах виступили сльози:
— Та як ти смієш… Після всього, що ми для тебе зробили! Ти ще пошкодуєш про ці слова!
— Про що шкодувати? Про те, що ви роками дорікаєте нам кожною дрібницею? Чи про те, що будь-яка ваша допомога перетворюється на довічну кабалу? А може про те, що в найпотрібніший момент ви відвертаєтеся, наче й не знаєте нас?
Свекруха розчаровано подивилася на сина і, підібгавши губи, мовчки почала збирати свої контейнери з їжею. Свекор, увесь цей час ніяково переминаючись убік, спробував розрядити обстановку:
— Ну що ви, як діти малі…
— Що ж, — промовила Галина Петрівна тремтячим голосом, — раз ми такі погані… Ходімо, батьку. Нехай самі справляються, раз такі самостійні!
Коли машина батьків зникла за поворотом, Дмитро важко опустився на лавку. Валентина мовчки сіла поруч і взяла його за руку.
— Можливо, я не повинен був так казати, — тихо сказав чоловік. — Але не витримав, пробач…
— Все правильно зробив, — твердо відповіла дружина. — Давно треба було розставити крапки над «і».
Наступні два тижні минули на диво спокійно.
Подружжя методично приводило ділянку до ладу: фарбували паркан, облаштовували грядки, лагодили ґанок.
Поступово емоції вляглися, але осад від сварки залишався. Щовечора, повертаючись з дачі, вони відчували задоволення від виконаної роботи й радість від того, що ніхто не заважає їм втілювати їхні власні плани.
Телефон розривався від дзвінків майже щодня. То свекруха, то Борис, то інші родичі: всі раптом стали надзвичайно співчутливими. Цікавилися, як просувається ремонт, пропонували допомогу, питали, чи не треба чого привезти. Осливо старанною була Галина Петрівна. Свекруха наче намагалася загладити провину, але виходило в неї це робити надто вдавано.
— Думаєш, справді каються? — спитала якось Валентина, коли чоловік учергове скинув дзвінок матері.
— Не знаю, — знизав плечима чоловік. — Але щось не віриться в їхню раптову турботу.
Жінка кивнула. Вона теж не вірила в щирість запобігливих родичів. Занадто вже неприродно це виглядало. До того ж, невістка досі пам’ятала, як свекруха любила розповідати історії про «невдячного сина» і «вискочку-невістку».
У середині серпня пролунав черговий дзвінок від Галини Петрівни. Валентина важко зітхнула, підняла слухавку і… сильно здивувалася. Цього разу голос Галини Петрівни звучав якось особливо м’яко:
— Валечко, люба, ми тут з татом подумали… Може, годі нам усім ображатися одне на одного? Приходьте в суботу на вечерю. Сімейну. Примирливу, так би мовити. Не можна родичам стільки в сварці перебувати!
Жінка здивовано подивилася на чоловіка, який стояв поруч і уважно слухав розмову.
— Всіх покликала, — задоволено продовжувала свекруха. — І Бориса з родиною, і твою сестру. Шашлики зробимо, музику ввімкнемо. Як раніше. Я такий салат особливий приготую, ти ж знаєш, як я вмію… Погоджуйтеся!
Після дзвінка подружжя довго мовчало. Кожен думав про своє.
— Може, справді сходимо? — нарешті промовив Дмитро. — Не все ж життя ображатися.
— Удавано якось усе це, — зітхнула Валентина. — Але ти маєш рацію, треба спробувати. Все-таки батьки…
Увесь тиждень до зустрічі Галина Петрівна телефонувала щодня, уточнюючи деталі: то питала про улюблені страви, то цікавилася, чи не треба за ними заїхати. Ця надмірна турбота насторожувала, але подружжя вирішило дати шанс примиренню.
У суботу вони приїхали до батьків з пляшкою напою і тортом. У дворі вже всі зібралися: Борис з дружиною та дітьми, сестра Валентини з чоловіком, тітка Галини Петрівни. Свекруха клопотала біля накритого столу, то й годі поправляючи скатертину й переставляючи тарілки. Видно було, що жінка готувалася підставно.
Перші пів години минули напружено. Усі наче ходили по лезу ножа, ретельно добираючи слова. Але поступово, після кількох тостів «за примирення» і «сімейне благополуччя», атмосфера почала теплішати.
— А пам’ятаєш, Дімко, як ти в дитинстві… — почав розповідати Борис, і всі засміялися.
Історії змінювали одна одну, лунала музика, діти носилися подвір’ям. Валентина навіть зловила себе на думці, що давно не бачила всіх такими розслабленими й щирими. Навіть свекруха, яка зазвичай тримає марку строгої й правильної жінки, кілька разів щиро розсміялася над жартами сина. Галина Петрівна перевершила саму себе в готуванні. Стіл ломився від закусок і гарячих страв.
— Я ж знаю, що ти любиш, синочку, — примовляла вона, підкладаючи Дмитру його улюблений холодець.
Коли після вечері свекруха ввімкнула відомі хіти, усі потяглися танцювати. Кузен з дружиною закружляли у вальсі, сестра Валентини щось наспівувала, пританцьовуючи з келихом. Навіть діти приєдналися до спільного веселощів, зображуючи сучасні танці.
Дмитро скористався моментом, щоб відлучитися у вбиральню. Проходячи темним коридором, він почув приглушені голоси з кухні. Мати і Борис говорили про щось напівголосно. У їхніх інтонаціях було щось таке, від чого в чоловіка по спині побігли мурашки…
Дмитро застиг біля прочинених дверей. Голоси брата і матері звучали тихо, але виразно:
— Як же мене це виводить! — роздратовано говорив Борис. — Я вже й покупця тоді знайшов на цю дачу, міг продати будинок утричі дорожче після ремонту. А все полетіло коту під хвіст!
— Та заспокойся ти, — зітхнула Галина Петрівна. — Що тепер про це говорити? Вони вже зробили ремонт, облагородили ділянку. Ти нічого не зміниш. Пізно!
— Саме! Тепер вони й самі за бажанням можуть продати дачу дорого. А я стільки сил витратив! Усіх родичів обдзвонив, вмовляв відмовити Дімці в допомозі. Кожному «подарунок» обіцяв від угоди…
Дмитро насилу вірив власним вухам. Невже це правда?
— А що було робити? — продовжував Борис. — Господиня прямо сказала: якщо Дімка відмовиться, продасть ділянку мені. Якщо ні, значить “до побачення!” От я й поклопотався… Та всі з радістю погодилися! Хто ж від грошей відмовиться? Вони зайвими не бувають. Усе йшло так гладко! І хто тільки додумався їм допомогти! Розуму не прикладу. Така угода зірвалася!
— Боре, годі! Ми зробили, що змогли! — усміхнулася Галина Петрівна. — Навіть їздили, казали, яке там все погане і занедбане… Думали, може, передумають.
— Толку-то? — фиркнув Борис. — Ще й посварилися всі. А я вже планував, як після ремонту зажену її тому бізнесменові. Він, між іншим, під котедж ділянку придивлявся…
— Гаразд, знайдеш ще щось, — примирливо сказала Галина Петрівна. — Не вперше ж тобі!
Дмитро відсахнувся від дверей і розчаровано прошепотів:
— Свої. Рідні. Як вони могли?
Чоловік згадав, як вони з Валею лічили кожну копійку, як сиділи кілька тижнів на картоплі з кефіром, щоб викупити дачу. А родичі… Родичі просто змовилися за їхніми спинами. Він повернувся в кімнату, де все ще тривали танці. Дружина, помітивши його бліде обличчя, швидко підскочила до нього:
— Що сталося?
— Їдемо додому. Я все потім поясню.
Подружжя попрощалося з родичами, пославшись на погане самопочуття Валі, і одразу поїхало. Уже в машині Дмитро розповів дружині підслухану розмову. Валентина слухала мовчки, тільки пальці, що стискали сумочку, побіліли від напруги.
— І моя сестра… — нарешті промовила жінка. — Теж погодилася? За гроші?
— Виходить, що так, — гірко відповів Дмитро. — Усі вони виявилися одним миром мазані.
Вдома подружжя довго сиділи на кухні, не вмикаючи світла. Раптом Валентина дістала телефон і методично почала блокувати номери: сестра, свекруха, Борис… Кожне натискання кнопки наче ставило крапку в чергових стосунках.
— Знаєш, — сказала вона, закінчивши, — я завжди вважала, що родичі — це святе. Але краще вже зовсім без рідні, ніж з такою.
Чоловік міцно обійняв дружину:
— Зате тепер ми точно знаємо, хто є хто. І в нас є наша дача. Чесно зароблена, своїми силами. А борг Марині ми обов’язково віддамо.
— Та вже… Краще з чужими людьми спілкуватися, ніж з такою ріднею. Принаймні, від чужих не чекаєш підступу.
За вікном догоряло літній вечір. На дачі подружжя чекали недобудована веранда, недосаджені квіти і багато роботи. Тепер вони точно знали: усе, що вони роблять, вони роблять для себе. І тільки для себе. А зрада рідних… Що ж, може, воно й на краще. Принаймні, тепер усі маски були зірвані.
