Коли я побачила оголошення: “Продається двокімнатна квартира” і знайомі меблі зі шпалерами, а потім пересвідчилась, що це моя квартира, я сильно обурилася. Як таке може бути? Заходжу у контакти, а там телефон мого сина.
Нічого не розумію. Як так, при живій матері продати квартиру? Набрала сина, а він не відповідає. Думаю, треба дочекатися, поки прийде додому, щоб все розпитати. Цілий день не знаходила собі місця. І фото розглядала, і думала все, хто його на такий крок підбив. Може Оленка, його дружина? А може й теща підказала.
Теща з тестем живуть у селі, нещодавно туди переїхали. Свою квартиру продали, а гроші вклали у новобудову, щоб для свого сина Миколи житло зробити. Може і мого Назара на щось підбили?
Думки про продаж квартири мучили мене весь день. І що я не так зробила? Навіщо він виставив на продаж нашу квартиру? Ціну ринкову поставив, не причепишся. Довелось чекати вечора, щоб розпитати сина.
Коли Назар повернувся додому, я на нього накинулась. Що це ти собі дозволяєш? Мою квартиру продавати? А він тільки посміхнувся й сказав:
— Чого це тільки твоя? Вона не тільки твоя, вона і моя також. Її тато мені хотів заповідати.
— А я куди? Де буду жити?
Назар з посмішкою відповів:
— У нас з Оленкою скоро буде дитина і ми хочемо одружитися. Нам треба жити окремо від тебе. Нам однієї кімнати замало, а з тобою жити ми не хочемо. Будеш у виховання дитини влазити, Оленка нервуватиме, а я спокою хочу, а не бабині конфлікти розгрібати. Нехай тебе твоя Танька доглядає. Живи з нею.
Я обурилась. Але це обурення змінилося на образу. Сльози мимоволі побігли з очей. Як так? Живу матір виселяти? І до кого? До дочки з зятем?
— Так їм самим нема де розвернутися, – заперечила я. – Тетяна крутиться з ранку до ночі на тій роботі й за дітьми встигає. Чоловік їй допомагає, то пораються якось. Я там не потрібна. І квартира у них однокімнатна. Куди ж я? Їм на голову чи що?
Назар мовчав, ніби відчував, що мені потрібен час, щоб заспокоїтися. Але спокою якось не було.
— Назаре, – кажу, – так бути не може. Ти хоч був у Тані вдома? У неї у самої однокімнатна квартира. Та вони не знають, як розширитись. Куди я ще до них?
Син тільки посміхнувся та й сказав:
— Я просто беру свою частину квартири. Далі роби, що хочеш.
— Як береш частину квартири? Що значить, роби що хочеш? обурилася я. І що ти мені пропонуєш?
— Я куплю однокімнатну квартиру для нас з дружиною, а тобі решту грошей віддам. Нехай Татька свою квартиру продає, докладає гроші та купує двокімнатну. Там має вистачити.
— По-перше, не Танька, а Таня, а по-друге, вона знає? – обережно запитала я, проте обурення росло в мені з новою силою.
— Танька ще не знає. Я її перед фактом поставлю, коли гроші принесу, думаю, вона не відмовиться. У неї просто вибору не буде.
Я всю ніч плакала. А коли заспокоїлася, думала, ну що ж робити далі? Не знаю. От таких дітей виростила. Мені так чоловіка не вистачає, щоб мізки сину вставив. Проте, що чоловік зробив би? У них з сином на двох один характер. Мені так шкода себе стало, що я на старості років нікому не потрібна й ніхто не рахується з моєю думкою.
Все життя я собі в усьому відмовляла, щоб дітям більше було, а тут на старості років з власної квартири виселяють. Так мені оце образливо стало. Подзвонила Тетяні та все їй розказала. Вона нічого конкретного не відповіла, сказала, що порадиться з чоловіком.
Увечері пролунав телефонний дзвінок. Дочка сказала, що це гарне рішення розширити житло, але мені доведеться жити з онуками в одній кімнаті. Я тоді сказала, що подумаю, адже серце від болю все ніяк не заспокоювалося. Мені спокою не буде, ні з сином, ні з дочкою, з онуками у кімнати жити й спати їх вкладати. А роки до старості йдуть. Що мені робити?
