В руках у Вікторії була її сумка, в якій були всі її речі для поїздки до Іспанії. Це був її перший раз за кордоном, і вона хвилювалася. Вони завжди мріяли про інше життя, і Вікторія знала, що її поїздка допоможе змінити багато.
Петро, її чоловік, не був багатим, але завжди працював на двох чи трьох роботах, щоб забезпечити родину. І хоч між ними не було ідеальних стосунків, Вікторія любила його. Він був її чоловіком, і це важило більше за будь-які інші питання.
Вікторія заходила в автобус, коли Петро несподівано підійшов до неї.
— Ось, надягай, — сказав він, протягуючи їй свою чорну літню курточку. — Ти ж замерзнеш. І, знаєш… як одягнеш її, згадуй, що я тебе люблю.
Вікторія здивовано подивилася на нього. Але взяла куртку й одягла її, не задумуючись над словами.
— Дякую, — відповіла вона, киваючи головою.
В автобусі було досить тепло, і Вікторія трохи розслабилася. Вона дивилася у вікно, спостерігаючи, як залишає рідне місто. Їй було важко залишати родину, але в серці жила надія, що все буде добре.
Коли автобус рушив, Вікторія вирішила зняти куртку. Кишені в ній були досить глибокі, і, випадково засунувши руку в одну з них, вона натрапила на зім’ятий папір. Витягнула і розкрутила кілька цих папірців. Вони були так неакуратно складені, що Вікторія спершу подумала, що це сміття, яке Петро забув у куртці.
Але коли вона їх розгорнула, побачила чеки. Спочатку подумала, що це, мабуть, не має жодного значення. Однак цифри на чеках її приголомшили. 5 тисяч гривень за троянди і золота підвіска. Вікторія на мить застигла. Чому Петро міг купити такі дорогі подарунки? І для кого? Вона підняла погляд і задумалася.
— «Це не для мене», — згадує вона. — «він у житі мені такого не дарував, завжди прибіднювався».
Вікторія знову подивилася на чеки і перевірила дату. Це було 8 березня 2024 р, міжнародний жіночий день. І Петро мав бути вдома, але сказав що у нього відрядження, але замість того, щоб бути з нею, він купив комусь троянди і прикрасу. Вона почала згадувати всі дрібниці, які мали місце останнім часом. Його постійна зайнятість, дивні відмовки, коли вона запитувала, чому він так пізно приходить додому.
Того вечора, коли Вікторія вже приїхала до Іспанії і вперше почала роботу, думки про подарунки не давали їй спокою. Вона почала сумніватися в усьому. Але чуття не обмануло: десь глибоко в душі вона вже відчувала, що її чоловік може мати якісь таємниці і не бути щирим з нею та дітьми.
Через кілька днів, намагаючись справлятися з емоціями, Вікторія вирішила подзвонити Петру.
— Привіт, Петре, а ти зі мною щирий завжди, чи щось приховуєш, може мені не варто вертатися додому а влаштовувати своє життя тут — почала вона, намагаючись зберігати спокій.
— Що ти маєш на увазі? — Петро здивувався, його голос став напруженим. — Я ж завжди з тобою, Віка! У мене не було часу на великі подарунки!
— Не бреши, Петре! — Вікторія не могла стриматися. — Я знайшла чеки, на яких, на яких покупка троянд за 5 тисяч і золото. Для кого це було, якщо не для мене? на 8 Березня минулого року.
— Це не так, Віка, ти все неправильно зрозуміла, — почав виправдовуватися Петро. — Я… це були не для тебе, це для колеги, для її дружини. Я просто допоміг їй вибрати подарунок, і заплатив через свою картку. Ти ж знаєш, я завжди стараюся підтримати людей.
Вікторія відчула, що він обманює.
— Ти смієшся? Ти дійсно хочеш, щоб я повірила, що ці подарунки не для мене? І ти не пам’ятаєш, що ці гроші витратив ти, а не хтось інший?
Петро намагався заспокоїти її, але Вікторія відчувала, як її терпіння зникає. Вона почала задавати йому питання, яких він не міг пояснити.
— Петре, ти точно не робиш щось за спиною? — запитала Вікторія, голос її звучав все більш зламано.
— Я повинна тобі довіряти, але ось ці подарунки — це вже занадто.
— Віка, я не хочу тебе втратити, — сказав Петро, намагаючись утримати спокій. — Пробач, я обіцяю, що більше не буду так.
Але Вікторія вже не була впевнена.
— Я більше не знаю, кому я можу довіряти, — прошепотіла Вікторія, закінчуючи розмову. Вона зрозуміла, що їй потрібно подумати над своїм життям і про те, чи варто повертатися додому
Як би ви вирішили в її ситуації?
Автор: Марина
