— Ну що, Максиме, відсвяткував? Смачно було? А тепер лежиш тут, ледь дихаєш. Ти ж знаєш, що тобі не можна, ні краплини! І ось, я знову тебе рятую. Цього разу не як дружина, а як фельдшер. Іронія, правда? Поки ти розважався з нею, я витягала людей з найгірших ситуацій. А тепер ти — черговий виклик. Просто робота, нічого особистого.
У житті фельдшера бригади Швидкої допомоги це нібито нормально — ти ніколи не знаєш, що буде далі, куди тебе закине наступний дзвінок. Але той виклик змінив усе. Можливо, не тільки моє життя, але й життя тих, кого я того дня зустріла.
Це був звичайний день. Ми з напарником Валерієм вже завершували зміну, коли прийшов виклик.
— Чоловік, раптова втрата свідомості. Швидше!
Голос диспетчера, як завжди, був стриманий, хоча у ньому звучала та особлива нотка, яка свідчила: справа серйозна. Ми, як завжди, швидко зібралися й помчали.
Коли ми приїхали, двері відчинила молода жінка. Вона була настільки перелякана, що на мить у мене промайнула думка: “вона сама ось-ось втратить свідомість”.
— Він там, у кімнаті! — вигукнула вона, ледь тримаючись на ногах. — Не знаю, що сталося. Він просто впав.
Ми швидко пройшли до кімнати. На столі стояла відкоркована пляшка і два напівпорожніх келихи. На дивані лежав чоловік, років сорока п’яти, не більше. Його обличчя було блідим, а дихання нерівним.
— Хто він вам? — запитав Валерій.
— Максим, близький друг, — відповіла жінка, опустивши очі. — Він мені не чоловік.
Я поглянула на неї. Схоже, вона намагалася переконати не тільки нас, але й себе у тому, що цей чоловік не має значення в її житті.
— Скільки він випив? — запитала я.
— Один келих, ну півтора — відповіла вона, голос зірвався на шепіт. — Зробіть щось!
— Звісно, — повільно сказала я, намагаючись зберегти спокій. — Це мій чоловік. Колишній вже. А ви запам’ятайте, якщо плануєте і далі “дружити”, як ви кажете, Максиму не можна пити, зовсім. І дієта, звісно. Ну, це вам вже сімейний лікар пояснить.
Валерій здивовано подивився на мене, але я лише злегка хитнула головою. Не зараз. Тільки робота. Максим, звичайний наш пацієнт, як всі інші.
У машині я поринула у спогади. Як ми колись любили одне одного, як все пішло не так. Я знала про його проблеми з алкоголем, знала, що йому не можна було взагалі пити — ні краплини. І ось він тут, у лікарні, знову через власну слабкість.
Коли ми приїхали до лікарні, я зітхнула з полегшенням. Максим був у надійних руках. Ми швидко передали його лікарям й повернулися на чергування.
— Ти в порядку? — запитав Валерій, коли ми зайшли у кабінет. — Це було неочікувано.
— Так, — сказала я, спробувавши усміхнутися. — Все нормально.
Моя робота – рятувати життя, незалежно від того, чия це доля. Але цей виклик був занадто близьким. Життя інколи підкидає сюрпризи, навіть тоді, коли ти вже думаєш, що залишив минуле позаду.
Хоча це було і не дуже добре, але після зміни я поїхала до чоловіка у лікарню. Коли я зайшла до палати, Максим лежав на ліжку, підключений до апаратів і раптом з’явилася та жінка. Я відчула, як злість наповнює моє серце.
— Хто ти? — запитала я, намагаючись не підвищувати голос.
— Я його справжнє кохання, — з фальшивим пафосом відповідала вона.
— Ну, тоді, аби на здоров’я… — сказала я.
Потім я звернулася до чоловіка, якого не могла зрозуміти.
— Ну що, Максиме, — промовила я, намагаючись стримати емоції. — Знову йдеш по тій же стежці? Ну, йди…
Він не відповів. Я йшла з палати, відчуваючи, як моє серце розривається на частини. Я не могла стриматися. Я більше не була його рятувальницею, не могла більше терпіти це безумство.
На вулиці розпочався дощ і я стояла під ним. Сльози змішалися з краплями і я усвідомила, що відпускаю його раз і назавжди. Сьогодні я втратила не лише чоловіка, а й надію на щастя. Усе, що залишилося — це біль та гіркота, і я знала, що не зможу повернутися до колишнього життя. Я більше не зможу любити так, як раніше.
Тепер, коли я повертаюся додому, я відчуваю, як моє серце закривається на замок. Я втомилася від зрад, від болю, від надій, які ніколи не справдяться. І хоча я ще досі кохаю Максима, це кохання більше не може мене тримати. Всі його помилки, його зради, усе це я залишаю позаду. Я повинна жити далі, навіть якщо це важче, ніж коли-небудь.