– Люб, давай візьмемо ту дівчинку Свєту.
– Ні, мені більше Надюша до душі, дивись вона весь час з книжками сидить, хочу розумну дочку – відповіла жінка.
Я відвернулася, щоб ніхто не бачив моїх сліз. Я так хотіла сподобатися цій парі, а вони вибрали цю зануду і тихоню, яку я відразу ж зненавиділа.
Я була звичайною дитбудинківською дитиною. Батькків моїх не стало, коли мені було два роки, родичів, які могли взяти мене на виховання в нашому місті не було. Так само як і інші діти я всім серцем бажала, щоб мене забрали в сім’ю, мріяла знайти маму, тата. Випадки усиновлення бували у нас, але рідко.
І ось одного разу у мене з’явився шанс знайти батьків. Це була приємна сімейна пара: красива білява жінка і високий статний чоловік, вони мені нагадали короля з королевою з казки. Я відразу ж подумки назвала їх своїми батьками, і намагалася сподобатися щосили.
Коли вони забрали мою подружку Надю розпачу моєму не було меж. Пам’ятаю, як я ховалася від усіх по кутах і давала волю сльозам, розповідала лялькам і ведмедям про свою біду, замкнулася в собі і ні з ким не спілкувалася.
Біль поступово вщух. Тоді-то я і дала собі слово стати розумною, якщо вже таких дітей люблять, дорослою я повинна стати неодмінно такою же.
Я почала старанно вчиться, викладачі мене не впізнавали, тепер я не лінувалася, трійки змінили четвірки, потім п’ятірки.
«Ось виросту і стану найрозумнішою, та такою, що вони ще пошкодують, що обрали не мене»
Хороше навчання вийшло мені боком в колективі, зі мною перестали спілкуватися, більше не вважали мене «своєю», чимало зусиль довелося докласти, щоб зберегти приятельські стосунки з іншими дітьми.
Після дитбудинку я закінчила училище, потихеньку привела в порядок однокімнатну квартиру, що залишилася від батьків і повернуту мені по досягненню повноліття. Квартиру потім я здала, стала жити на ці гроші і орендувати кімнатку у самотньої старенької.
Тієї весни я подала документи в інститут, на факультет іноземних мов, давно вже виношувала мрію працювати перекладачем і викладати англійську мову. Вступити труднощів не склало але вчитися було важко. Вдень я працювала, ввечері поспішала на лекції, а ночами займалася.
Одного разу на роботі мені так захотілося спати, що на секунду прикривши очі я моментально заснула.
– Світлано, що з вами? Вам погано? – почула я голос начальника десь далеко, а потім мене немов водою холодною обдало, я згадала, що перебуваю на роботі і надімною стоїть мій керівник.
– Вибачте мене, більше такого не повториться. Я просто дуже стомилася.
Він з хвилину дивився на мене, а я намагалася вгадати, що станеться після цього тривалого мовчання.
– Знаєш що, на сьогодні я звільню тебе від роботи, їдь додому відпочинь. Завтра чекаю з новими силами.
З того дня стосунки з Сергієм (буду називати його так) стали теплішими, тепер частенько він підвозив мене додому і забирав з ранку, а на свій день народження я виявила біля дверей великий кошик червоних троянд і записку «найпрекраснішій!».
Того вечора ми поїхали в маленький затишний ресторан. Грала гарна музика, що розташовує до душевної бесіди. Я розповіла Сергію свою історію, про дитячий будинок, про ту дівчинку, яку взяли в сім’ю замість мене, про своє подальше життя після дитячого будинку.
Він слухав не перебиваючи, а коли я розповідала про Надю, раптом торкнув мою руку своєю.
– Стривай, ти кажеш, прийшла сімейна пара щоб взяти саме дівчинку, і нею виявилася твоя подруга Надя? Який же збіг.
– Ти про що?
– У мене зведена сестра з таким же ім’ям, мати і батько завжди хотіли дочку, але спочатку наpoдився брат, потім я, а після цього лікарі заборонили їй наpoджувати.
– Тоді то батьки і прийняли рішення взяти дитину з дитячого будинку, саме дівчинку. Моя мама викладає в інституті, вона завжди мріяла про гарненьку, розумну дочку, хотіла читати їй казки про принцес на ніч, заплітати косички. Чого не скажеш про нас з братом, шибеники ще ті росли. Так з’явилася в нашій сім’ї Надя.
– Треба ж, як тісний світ, я і не думала, що коли-небудь зустріну її в дорослому житті. Як у неї справи зараз?
– Наді немає, вже кілька років.
– Вибач
– Вона довго хворіла, ми робили все, що було в наших силах, але на жаль, доля прийняла інше рішення.
Сергій замовк і довго ще дивився в порожнечу, мнучи в руках серветку. Я не знала, що сказати, згадувала подружку, маленьку рудоволосу дівчинку з незмінною книжкою з казками під пахвою.
– Свєт, давай я познайомлю тебе зі своїми батьками, думаю вони будуть тобі раді.
Так, як в той вечір, я не хвилюваласяа ще ніколи в житті. Перебрала весь свій убогий гардероб, і не знайшовши нічого пристойного, поїхала купила гарну сукню «Для моїх короля з королевою».
– Вітаю. – промовила я тремтячим голосом.
– Здрастуй мила, проходь. – двері нам відкрила мама Сергія, вона зовсім не змінилася, а ті деякі зморшки додали її обличчю лише більшої краси.
Вона з посмішкою взяла мої руки в свої і подивилася на мене, тут же вийшов з вітальні батько Сергія.
– Син нам все розповів, пробач нас, якщо зможеш.
– Та що ви, що було, те загуло. Я не тримаю на вас більше образи. До того ж ця історія послужила мені стимулом до доброго навчання і хто знає, як склалася б моя доля якби не моє прагнення всім довести, що я чогось варта в цьому житті. Та й чи зустрілися б ми тоді з Сергієм невідомо.
Вечір пролетів непомітно, ми навперебій розповідали з Сергієм історії з життя, спілкуватися з його батьками було легко і просто, ніби я повернулася в рідну домівку після довгої розлуки.
Любов Дмитрівна та Станіслав Олександрович відразу ж стали називати мене дочкою і запрошувати в гості знову і знову. А незабаром я переїхала до них.
Минуло п’ять років, ми з Сергієм одружилися, я закінчила інститут і залишилася там же викладати англійську мову. А рік тому ми стали батьками прекрасної дівчинки, яку назвали Надія.
По-різному склалися долі дітей з нашого дитячого будинку, я переживаю за них, з деякими дівчатками спілкуюся дотепер і щиро бажаю всім знайти свою половинку і знайти щастя в особистому житті.
А для своєї дочки я зроблю все можливе для того, щоб вона відчувала впевненість у своїх силах. Адже якщо дуже захочеться можна і гори звернути!
