Колишня дружина мого сина переїхала зі своїм коханцем в наше селище. Продала квартиру в місті, яку у сина мого відібрала, купила тут, у нас, в новобудові. Переїхала, ходить важлива, черевом своїм трясе. Ще й з посмішкою вітатися нахабства вистачає

– Здрастуйте, Зоє Федорівно. Добре виглядаєте сьогодні.

І стоїть, шкіриться. Тьху, аж плюнути хочеться. Один плюс був – онук поряд, в гості ходив. А вона взяла і заборонила мені онука без неї бачити. А головне, що я такого зробила? Просто з онуком поговорила: – Бабцю, а у мами в животику ще один твій онук сидить!

– Ні, Кірюш, ти – мій єдиний внучок, а то нам з тобою ніхто.

– Ні, бабусю. Ти ж моя бабуся, а він – мій братик, значить ти і його бабуся.

Онук передав, мабуть, розмову матусі своїй. Прискакала, очиськами виблискує, слиною бризкає: – Як Вам не соромно, Зоє Федорівно, дитині такі речі говорити? Ви вже вибачте, але бачитися будете з Кірюшою тільки в моїй присутності.

І стоїть задоволена, гадина. Тільки приводу і чекала мене з онуком розлучити. Нічого, вона мене ще згадаєте. Магазинчик у мене є, невеликий правда. Треба заборонити продавщиці просрочку списувати, нехай її підсовує цій. Нехай порадіє, а то жити дуже добре стала – син мій в орендованому житлі, а вона в квартирі, з мужиком. Ще й мужика-то знайшла, зовсім не рівня моєму Льошенькі.

Льоша у мене рукатий, все в будинок, порядний. Ой, подумаєш – бабу додому привів, з усіма буває. Їй би, по розумному вчинити – очі закрити, а вона відразу виття підняла: – Забирайтеся з мого дому! Негайно. Я подам на розлучення! Адже синочок їй ремонт пристойний зробив, значить квартира і його теж була. А вона його виставила, до нитки обібравши. Мені тут життя тільки псує.

Уявляєте, помітила просрочене щось, вистачило нахабства прийти, розбиратися. Гроші з мене вимагала, безсоромна. Все їй мало – спочатку сина пограбувала, тепер мене по світу пустити хоче.

– Ти доведи спершу, що у мене купила. Я тут магазин тримаю вже 15 років, ніколи такого не було! Підставити мене вирішила, гадюка? Репутацію зіпсувати хочеш? А ну, пішла геть, а то не подивлюсь на твій стан! Ще і йдучи, ляпнула: – Бог Вам суддя. Нема наді мною суддів! Я сама собі і закон, і суддя.

На тижні син приїжджав, онука до себе забрав на кілька днів, а сам навіть привітатися не зайшов. Все через цю, мовляв, це я в його розлученні винна. Він сам, значить, десь підібрав цю безруку, яка навіть нагодувати по-людськи його не могла, а в розлученні – я винна? Я його ростила, душу всю в нього вклала. А він, як одружився, відразу почав: – Мамо, не лізь в наше життя.

Так як тут не лізти? Шкарпетки і білизна не прасовані в шафі валяються, в холодильнику – катма, підлога брудна – ходити неможливо! Я приїду їм допомогти, від чистого серця, а вони мене женуть. А я до міста півтори години в автобусі тряслася, швабру з собою тягла. А вони: – Дякую, не треба, ми самі. Тьху, як згадаю, аж відразу погано стає.

Розлучився і добре, дарма тільки вісім років життя на цю гадину витратив. Ось так ось: ростиш, годуєш, в усьому собі відмовляєш, а він потім навіть вітатися не заходить. Досягла ж вона свого – посварила мене з сином, онука позбавила, а сама ходить, світиться від щастя. А щастя її на моїх сльозах побудоване. Ну нічого, все їй відгукнеться.

Фото ілюстративне з вільних джерел