Колишня невістка прийшла на мій день народження, а свекруха назвала її донечкою. Та я й гадки не мала, навіщо вони насправді з’явилися разом. Проте справа була зовсім не в Максимі.

Колишня невістка прийшла на мій день народження, а свекруха назвала її донечкою. Та я й гадки не мала, навіщо вони насправді з’явилися разом. Проте справа була зовсім не в Максимі.

— Твоя мама знову привела Ірину! На мій день народження! І знову називає її донечкою, наче я тут зайва! Максиме, ти можеш пояснити, що це взагалі означає?!

Валерія стояла посеред вітальні й дивилася на чоловіка. Максим мовчки знімав із себе піджак. Він навіть не спробував заперечити, бо чудово розумів, про кого йдеться.

— Лєро, тільки не починай. Мама приїхала, привітала тебе. Що тепер?

— А Ірина тут до чого?

Із передпокою долинув голос Тамари Петрівни:

— Валеріє, де ти там? Ми прийшли! Іринко, заходь, не стій на порозі. Тут тобі все знайоме!

Валерія заплющила очі. Вона ще не бачила гостей, але вже знала, що вечір буде зіпсований.

Тамара Петрівна увійшла до кімнати з великим пакунком, а за нею — Ірина, колишня дружина Максима. Руда, доглянута, у світлому пальті. У руках тримала букет троянд.

— З днем народження, Валеріє! — весело промовила свекруха. — А це тобі від нас.

— Від вас? — перепитала Валерія.

— Ну так. Ми з Іринкою разом вибирали. Правда, гарні?

Ірина простягнула квіти.

— Вітаю. Бажаю всього найкращого.

Валерія не поспішала брати букет.

— Дякую. Але я не знала, що ви прийдете разом.

— А що такого? — здивувалася Тамара Петрівна. — Ми з Іриною працюємо в одній фірмі. Після роботи заїхали разом. Мені що, колегу на вулиці залишити?

— Ви могли приїхати самі. Ірину я не запрошувала.

— Валеріє, не будь такою негостинною, — зітхнула свекруха. — Ми ж не на похорон прийшли.

Максим одразу втрутився:

— Мамо, проходьте вже. Не треба з порога.

Валерія подивилася на чоловіка. Вона чекала, що він бодай раз скаже матері, що це її свято і вона сама вирішує, кого запрошувати. Але Максим відступив убік і пропустив обох жінок до вітальні.

Чотири роки тому, коли Валерія виходила за нього заміж, вона знала, що Максим був одружений. Вони з Іриною прожили разом майже три роки, дітей не мали й розлучилися без судових суперечок. Принаймні так розповідав Максим.

Валерія не ревнувала до минулого чоловіка. Вона вважала, що кожен має право на життя до нового шлюбу.

Однак Тамара Петрівна мала іншу думку.

Вона продовжувала спілкуватися з Іриною, хоча після розлучення минуло чимало часу. До того ж жінки працювали в одній фірмі: Тамара Петрівна була головною бухгалтеркою, а Ірина — менеджеркою з персоналу.

Вона багато років дружила з матір’ю Ірини, тому спілкування давно вийшло за межі роботи.

Спочатку Валерія не заперечувала. Нехай спілкуються, ходять разом на обід, телефонують одна одній. Але поступово Ірина почала з’являтися на сімейних святах.

На дні народження Максима вона сиділа поруч з його матір’ю. На Великдень Тамара Петрівна привезла її на обід. Коли Валерія запитувала, чому колишню невістку запрошують до їхнього дому, свекруха відповідала:

— А що тут такого? Ірину я люблю. Вона мені як донька. Ми з нею стільки років прожили однією родиною.

Одного разу Тамара Петрівна навіть сказала за столом:

— Ірина завжди знала, як Максим любить голубці. Не треба було й питати, скільки капусти класти.

Валерія тоді промовчала. Але Максим знову попросив не звертати уваги.

— Мама просто згадує минуле. Не роби з цього проблеми.

За тиждень до свого дня народження Валерія попередила чоловіка:

— Я хочу спокійного вечора. Запросила кількох друзів і твою маму. Але, Максиме, прошу тебе, поговори з нею. Ірини на святі не повинно бути.

— Добре, — відповів він.

— Ти справді їй скажеш?

— Лєро, я дорослий чоловік. Розберуся.

Валерія повірила.

Вона навіть не здогадувалася, що за кілька днів до свята Тамара Петрівна вже домовилася з Іриною про спільний візит.

Причина була не лише в бажанні позлити невістку.

Ірина кілька років тому вирішила відкрити власний салон краси. Працюючи у фірмі, вона спочатку орендувала невелике приміщення, придбала обладнання в кредит, найняла двох майстринь. Їй здавалося, що справа швидко почне приносити прибуток.

Але витрати виявилися значно більшими. Оренда зростала, майстрині вимагали зарплату, клієнтів було менше, ніж очікувалося. Ірина брала нові позики, щоб погашати попередні, і поступово заплуталася в боргах.

Тамара Петрівна знала про всі її труднощі. Вона не раз вислуховувала скарги колишньої невістки в обідню перерву.

— Не знаю, що робити, — жалілася Ірина. — Якщо не внесу гроші за оренду й обладнання, доведеться все закривати.

— А Максим знає?

— Ні. Навіщо йому?

— Він тобі чужий? Стільки років прожили. У нього гроші є. Міг би допомогти.

Ірина лише зітхала.

— У нього тепер сім’я.

— Ну то й що? Ти ж не просиш його повернутися. Тобі потрібна допомога, а не чоловік.

Згодом Тамара Петрівна почала переконувати її, що син не відмовить. Вона навіть назвала суму — двісті тисяч гривень, яких, на її думку, вистачило б, щоб Ірина розрахувалася з найнагальнішими боргами.

Сам Максим про це нічого не знав.

Коли Тамара Петрівна запропонувала колишній невістці поїхати разом на день народження Валерії, Ірина спочатку відмовилася.

— Ви ж розумієте, як це виглядатиме? Це дім Максима. Там його дружина.

— Я запрошена. Ти підеш зі мною як моя гостя. До того ж Максим буде вдома. Поговорите спокійно.

— А якщо Валерія буде проти?

— Не вигадуй. Я все владнаю. Син мені не відмовить, а з тобою він завжди нормально спілкувався.

Ірина погодилася. Їй потрібні були гроші, а Тамара Петрівна запевнила, що питання майже вирішене.

Тепер обидві сиділи за святковим столом.

Валерія намагалася не показувати роздратування. Серед гостей були її подруга Віра з чоловіком, двоюрідна сестра Оксана та ще кілька знайомих.

Тамара Петрівна поводилася так, наче була господинею.

— Іринко, поклади собі салату. Ти ж любиш із грибами.

— Дякую, Тамаро Петрівно.

— А пам’ятаєш, як ми колись разом готували на Максимів день народження? Ти тоді цілу ніч на кухні провела.

— Було таке, — усміхнулася Ірина.

Валерія відклала виделку.

— Тамаро Петрівно, а можна сьогодні без спогадів про колишнє подружнє життя мого чоловіка?

— Ой, яка ти в нас образлива! Я ж нічого поганого не сказала.

— Ви вже кілька разів згадали, як добре було з Іриною.

— А що, неправда? Я не повинна говорити про те, що мені подобається?

Максим втрутився:

— Мамо, давай про щось інше.

— От бачиш, Іринко, навіть поговорити не дають, — звернулася свекруха до колишньої невістки.

Валерія відчула, як у неї холонуть руки.

— Ірино, ви самі не розумієте, що тут недоречно?

— Валеріє, я не хотіла нікого образити, — відповіла та.

— Тоді навіщо прийшли?

— Бо я запросила! — різко сказала Тамара Петрівна. — І не збираюся перед тобою виправдовуватися.

Валерія підвелася.

— Це мій дім і мій день народження. Ви можете спілкуватися з ким завгодно, але не потрібно перетворювати мої свята на зустріч колишньої родини.

— Максиме, ти чуєш, як вона розмовляє з твоєю матір’ю? — обурилася свекруха.

— Лєро, сядь, будь ласка, — попросив чоловік.

Саме тоді Ірина нахилилася до Тамари Петрівни й тихо промовила:

— Ви ж казали, що Максим уже погодився допомогти. Я не хочу сьогодні про це говорити при всіх.

Валерія почула останні слова.

— Про що допомогти?

Ірина збентежено замовкла.

Тамара Петрівна поспішила втрутитися:

— Та нічого особливого. Робочі питання.

— Які робочі питання можуть бути в Ірини з моїм чоловіком?

Максим повернувся до матері.

— Мамо, що відбувається?

Тамара Петрівна відклала серветку.

— Ірі зараз важко. У неї з салоном проблеми. Потрібно трохи допомогти фінансово. Ти ж можеш виділити двісті тисяч? Для тебе це не такі великі гроші.

Максим навіть не одразу зрозумів, що почув.

— Які двісті тисяч?

— Ну, Ірині. Вона ж не чужа людина. Я сказала їй, що ти допоможеш.

— Ти сказала їй, що я дам гроші? — перепитав він.

— А що такого? Ти добре заробляєш. Невже тобі шкода?

Валерія повільно сіла на стілець.

Тепер вона зрозуміла, навіщо Ірина погодилася прийти. Не заради спогадів і не тому, що сумувала за колишньою родиною. Їй потрібні були гроші, а Тамара Петрівна вирішила, що має право розпоряджатися заробітком сина.

— Ірино, ви знали, що Максим нічого не обіцяв? — запитала Валерія.

— Тамара Петрівна сказала, що він не проти.

— Я сказала, що поговорю з ним! — швидко виправилася свекруха.

— Ні, ви сказали, що він допоможе, — тихо відповіла Ірина. — Я тому й погодилася приїхати.

За столом запала тиша.

Максим подивився на матір.

— Ти привела колишню дружину до мого дому, щоб вона просила в мене гроші?

— Не перекручуй! Я хотіла допомогти людині. Вона переживає складний період. А ти міг би бути вдячним, що я дбаю про тих, хто колись був тобі дорогий.

— Мамо, це мої гроші. І рішення про них приймаю я.

— Ось бачиш, Іринко? — Тамара Петрівна розвела руками. — Я ж казала, що Валерія налаштувала його проти мене.

— До чого тут я? — не витримала Валерія. — Ви навіть не запитали Максима, чи готовий він комусь допомагати. Ви запросили Ірину на моє свято, пообіцяли їй чужі гроші й тепер робите мене винною!

Ірина підвелася.

— Тамаро Петрівно, я, мабуть, піду. Мені не хотілося, щоб усе так вийшло.

— Сиди! Ти ні в чому не винна.

— Але я прийшла не лише привітати Валерію. Я справді сподівалася поговорити з Максимом про гроші.

Вона повернулася до нього:

— Вибач. Я думала, ти знаєш. У мене зараз справді складне становище.

Максим кивнув.

— Я розумію. Але мама не мала права обіцяти тобі мою допомогу.

— Я знаю.

Ірина взяла сумочку й попрощалася з гостями. Тамара Петрівна ще кілька хвилин обурювалася, що її виставляють із родини, але зрештою теж зібралася.

— Максиме, я не думала, що ти так зі мною вчиниш. Скільки років я для тебе робила, а тепер навіть не можу запросити близьку людину на свято?

— Ти можеш запрошувати її до себе, мамо. Але не до нашого дому без згоди Валерії.

— Зрозуміло. Тепер у тебе є нова сім’я, а про стару можна забути.

— Я не забуваю про тебе. Але в мене є дружина, і я не дозволю ставитися до неї так, наче вона тут тимчасова.

Тамара Петрівна грюкнула дверима.

Гості поступово розійшлися. Валерія попросила Віру залишити її саму. Вона не хотіла більше святкувати й не мала сил прибирати зі столу.

Коли вони залишилися удвох, Максим підійшов до дружини.

— Я не знав, що мама пообіцяла Ірині наші гроші.

— Але ти знав, що вона збирається привести її сюди?

— Ні. Мама сказала, що приїде сама.

— Тоді чому ти її впустив?

Максим опустив голову.

— Не хотів влаштовувати сварку при гостях. І як би це виглядало з боку? Я б сказав, мамо, ти заходь, а Іра – йди звідси.

— Ти чотири роки не хочеш сварок з матір’ю. А я чотири роки маю терпіти її порівняння, незваних гостей і розмови про те, якою чудовою була твоя колишня дружина.

— Я поговорю з нею.

— Ні, Максиме. Ти не маєш говорити. Ти маєш нарешті визначити межі.

Він сів навпроти.

— Ти думаєш, я повинен був відмовити Ірині в допомозі?

— Це вже ваше рішення. Якщо ти хочеш допомогти людині, можеш зробити це. Але спочатку поговори зі мною. Ми сім’я. І я не хочу дізнаватися на власному дні народження, що твоя мати розпоряджається нашими грошима.

Максим довго мовчав.

— Мені здається, мама досі вважає Ірину своєю невісткою. Вони з нею справді близькі. І я не думав, що це так тебе зачіпає.

— А мене ти хоч раз запитав?

Він не відповів.

Наступного дня Максим сам зателефонував матері.

Тамара Петрівна довго говорила про невдячність, про те, що Ірина ніколи не поводилася так, як Валерія, і що син піддався впливу дружини.

Але цього разу Максим не став виправдовуватися.

— Мамо, я не забороняю тобі спілкуватися з Іриною. Ви працюєте разом. Зустрічайтеся, ходіть на обід, допомагайте одна одній. Але більше не приводь її до нашого дому без запрошення. І не обіцяй нікому моїх грошей.

— То ти їй не допоможеш?

— Я сам вирішу, чи можу і чи хочу це робити.

Ірина невдовзі закрила салон. Вона продала частину обладнання, домовилася з орендодавцем про поступове погашення боргу й залишилася працювати у фірмі. Максим не дав їй двісті тисяч, але запропонував контакт юриста, який допоміг їй переглянути умови кредитних зобов’язань.

Тамара Петрівна ще довго ображалася на сина й невістку. Та поступово перестала з’являтися в їхньому домі без попередження.

А Валерія зрозуміла одну важливу річ: її чоловік нарешті почув не гучну сварку, а те, що вона намагалася пояснити йому всі ці роки.

Через кілька місяців Тамара Петрівна зателефонувала й запитала, чи можна приїхати на вихідних.

— Звичайно, мамо, — відповів Максим. — Тільки попередь заздалегідь.

Валерія почула цю розмову й уперше за довгий час усміхнулася.

Вона не вимагала, щоб чоловік відмовився від матері чи перестав поважати своє минуле. Вона хотіла лише одного: щоб у власному домі її не змушували змагатися з жінкою, яка давно стала частиною чужої історії.

І тепер їй було цікаво, чи надовго вистачить Максима його рішучості. Адже справжня перевірка почнеться тоді, коли мати знову попросить про щось, чого дружина не схвалює.

А ви як вважаєте: чи повинна теперішня дружина терпіти присутність колишньої невістки на сімейних святах лише тому, що свекруха досі вважає її рідною людиною?

You cannot copy content of this page