– Котятко, про що ти говориш? Яка дитина? Це сталося випадково. Тобі треба вчитися. І, знаєш, поети в молоді роки просто кохають. А одружуються пізніше. Або ніколи

Оленка нарoдилася серед поля і зір – батьківська хата трішки вибігла за село і зупинилася на горбочку. Вибавив Оленку дід Ілько. Робота забирала у батька-матері будні, а почасти й вихідні.

Ілько читав різні цікавинки. Переповідав їх онучці. Оленка наслухалася всього так багато.

Дід був філософом: життя навчило мудрості, вік – досвіду. Любив світ. І навчав цьому внучку.

– Якщо будеш іти до світу, світ йтиме тобі назустріч. І ви зустрінетесь десь посеред землі та неба, – філософствував Ілько.

– А це дуже далеко – посеред землі? – запитувало дівчатко.

– Хто його знає. Може, за кілька верств від нашого порогу. А, може там, де сходить чи сідає сонце. Часом цілим світом може стати одна людина.

Олена писала «білі» вірші. Прeлюдією до її поезії, напевно, були розповіді покiйного діда Ілька. Спершу її вірші публікували у шкільній стінгазеті. Потім – у студентській газеті. Читала їх на літературних зібраннях в інституті.

Якось її вірші почув місцевий поет Емануїл. Він любив епітет «відомий». Гордився своїм іменем. І вмів закохувати в себе гарненьких дівчат і молодиць.

«Я творю ваш образ
на палітрі небес,
на клаптиках хмар,
на обривках

недодивлених снів
Осінь змішує фарби
Водить пензликом дощ
Жовті листки,

мов холодні сонця
Ще подих Ще порух
Ще мить
Ваш портрет Ви»

Емануїл аж закрив очі від задоволення, уявляючи, як вродлива студентка малює «на палітрі небес» саме його образ. І вишукував пожмакані купюри у кишенях, гадаючи, чи вистачить, аби куди-небудь запросити дівчину. А якщо не вистачить, то в кого б позичити

Солодкі Емануїлові слова магічно подіяли на Олену і вона погодилася посмакувати каву з ловеласом, який обіцяв її вивести у широкий поетичний світ.

Самого ж Емануїла вів по житті дядько, який працював на високій посаді. Бо племінник лише вмів голови дівчатам крутити і хизуватися своїм поетичним «талантом». Дядько прилаштував Емануїла на гарну роботу. І завдяки дядькові Емануїл тусувався з місцевим бомондом.

Подруга Ліда заздрила Олені: такого кавалера підчепила. «Відомий» поет, з житлом, зв’язками. Мрія кожної дівчини. А тут ще Віталій – одногрупник – «стриже» за Оленою очима. Про такого хлопця також мріє не одна дівчина. Вродливий, розумний. Але несміливий. Не наважився підійти до Олени. Тепер вже пізно.

Олена не звертала уваги на те, що часто сама платила за каву, на яку її запрошував Емануїл. І на те, що залицяльник почав покрикувати на неї, коли йому щось не подобалося.

До цієї розмови з Емануїлом Олена готувалася з особливим хвилюванням. Лікарка підтвердила її здогадку про вагiтнiсть. Була упевнена: Емануїл одружиться з нею і любитиме їхнє дитя.

– Котятко, про що ти говориш? Яка дитина? Це сталося випадково. Тобі треба вчитися. І, знаєш, поети в молоді роки просто кохають. А одружуються пізніше. Або ніколи.

– Що ж нам мені робити?

– Те, що робить багато жінок – абoрт.

Цієї миті вона зненaвиділа Емануїла. І вірші писати перестала. Лише подрузі розповіла про свої перипетії. На словах Ліда Олену розраджувала, а в душі раділа. І коли Олена зважилася на абoрт, Ліда не забарилася вранці того дня з чужого телефону подзвонити її батькам, аби повідомити «новину». А також із мстивим блиском в очах усе розповісти «під великим секретом» Віталію. Почувши таке, хлопець, мов навіжений, вилетів з аудиторії.

Олена присіла на лавку біля лікарні. Подумки просила прощення у своєї ненародженої дитини. І зацепеніла, побачивши батьків, які прямували від автостоянки. А з протилежного боку швидким кроком ішов Віталій. Побачив її. Підбіг.

– Оленко, не поспішай туди, – махнув рукою у бік лікарні.

Поки розгублена Олена думала, що має сказати Віталію, надійшли батьки.

– Це правда? – запитали в унісон? – Як же ти?

– Звичайно, правда, – відповів замість Олени Віталій. – Пробач, кохана, що я трішки спізнився.

Батьки нерозуміюче дивилися на хлопця.

– Віталій. Оленин наречений, – представився. – Перепрошую, що не познайомились раніше. Сесію складали. Зачекайте нас, будь ласка, поки ми підемо до лікарки.

У вестибулі Олена прошепотіла:

– Що це все означає? Як ти дізнався? І що тобі треба?

– Щоб жила наша дитина.

– Це не твоя дитина.

– Виходь за мене заміж. І не поспішай казати «ні». Скажеш це після її чи його нарoдження, якщо бажатимеш. Я все поясню. У мене ніколи не буде своїх дітей. Я хворів у дитинстві. Олено, дозволь любити твою дитину. І тебе…

– Я не кохаю тебе, Віталію.

– Зараз це неважливо. Сьогодні підемо до моїх батьків. Знайомитися. І ще, ми всім казатимемо, що ця дитина твоя і моя.

– А як же?

– Моє бузплшддя? Про це ніхто не знає.

– А Емануїл?

– Забудь.

– Як ти дізнався, що я тут?

– Це також неважливо.

Олена з Віталієм розписалися. Ліда злостилася: гадала, що насолила подрузі, а вийшло

Емануїл не давався чути.

Подружжя чекало дівчинку.

– Оленко, ти не проти, якщо назвемо нашу маленьку Богданою? – запитав Віталій.

– А чому?

– Бо вона мені дана Богом. І тобі

Восени Олена з Віталієм повели Богдану до першого класу.

– Татова доня. Дуже схожа на вас, – мовила до Віталія мама Дмитрика, з яким учителька посадила дівчинку.

Після пережитих емоцій Богдана рано заснула. Віталій по телефону розповідав своїм батькам про її перший шкільний день. Олена слухала і думала про своє. Чоловік обожнює доньку. І кохає її, Олену. А вона? Очі стали вологими. Пішла на кухню. Вимкнула світло, аби Віталій не бачив її сліз. Уперше за весь час спільного життя відчула ніжність до чоловіка. І здається, закохалася у Віталія. Коли ж це трапилося? Може, сьогодні, коли сказали, що донька схожа на нього. А, можливо, раніше. Просто, серце спостерігало і мовчало. Воно знає, коли заговорити мовою почуттів.

– Олено, чого в темноті сидиш?

– Пишу вірш. Білий. На зоряному небі.

Віталій зітхнув. Віршів Олена йому ніколи не дарувала. Тихо вийшов з кухні.

«А життя могло б не нарщдитися.
Темна зірка плакала б у хаосі часу,
не сповита Всесвітом.

Її днша ніколи не бачила б світла.
Її ангел був би самітнім

у світі Ти вберіг життя,
Й на землі народилася зірка
Богом дана».

Читайте також: Серце зупинилося. Але раптом, тишу реанімації розipвав крик медсестри: «Сльоза! На щоці сльоза! Він плаче!”

Під віршем Олена написала: «Я кохаю тебе, Віталію».

Склала аркуш удвоє. Поклала в чоловікову папку.

Усміхнулася ночі. І дописала: «Часом цілим світом може стати одна людина»

Автор – Ольга Чорна

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram