Моя свекруха, Софія Яківна, — це справжній феєрверк. І хоча її спроби контролювати наше життя іноді межують з комічною абсурдністю, я не ображаюся на неї. Мені навіть кумедно від того, як вона завзято намагається «керувати» нашим шлюбом і щоразу невинно «підколює» мене. Ніби вона єдина і неповторна берегиня традицій, а я недосвідчена новачка, яка нічого не розуміє.
Одного разу ми з чоловіком поїхали до неї в гості, прихопивши купу смаколиків. Я навіть приготувала свою фірмову страву — лечо. Софія Яківна ніби зраділа:
— Олю, а де це ти таке чудове лечо купила? — спитала вона з цікавістю.
Я ввічливо відповіла:
— Та ні, я сама зробила. Вам подобається? У мене вдома є ще одна банка, можу вам привезти.
І тут відбулося те, чого я завжди чекаю від Софії Яківни — раптова зміна виразу обличчя. Вона різко відклала виделку, злегка скривилася й зітхнула.
— Та ні, дякую. Мабуть, не треба, — її голос був ніби просякнутий жалем. — Тут, розумієш, помідорів не вистачає. Нічого ти не вмієш. Я тобі дам рецепт, записуй.
Я ледь стрималася, щоб не розсміятися. Чоловік, Іван, удав, що зацікавлено слухає, але під столом легенько вщипнув мене за коліно, щоб я не розсміялася. Дорогою додому він лише зітхнув і сказав філософським тоном:
— Ну що ж, ми зберегли банку смачного лечо.
Наступного разу я вирішила перевірити її реакцію на страву, яку «нібито купила». Вдома я приготувала м’ясні котлети за старовинним рецептом, додала спеціальний набір спецій, яких навряд чи знайдеш у магазинах, і приїхала знову до Софії Яківни. Вона знову взялася за розслідування:
— Ну, Олю, цього разу ти, мабуть, нічого не готувала сама?
Я вдала, що розгубилася:
— Та ні, я купила. Ну, як вам котлети? Сподобалися?
Свекруха здивовано зиркнула на мене, але одразу знову повернулася до своєї звичної ролі критика:
— Купила, кажеш? Ну, я так і знала. Вони ж сухі якісь, ти глянь. Як ти могла купити такі? Ось я тобі дам рецепт справжніх котлет, послухай.
Але в цей момент чоловік, не витримавши, перебив її:
— Мамо, ми ж самі з Олею вирішили купити котлети, бо ти постійно говориш, що її домашні тобі не до смаку!
— Та я ж це… жартую, — пробурмотіла Софія Яківна, але на обличчі було помітно, що їй трохи незручно.
Після цього випадку я вирішила поставити рекорд і зробити собі своєрідний «експеримент свекрухи». При наступній нагоді я знову приготувала домашню їжу, але згадавши, що всіма можливими способами її критикує, вирішила подати її під новою назвою. Ось, наприклад, Салат «Флоренція». Це була звичайна овочева нарізка з кількома листочками салату, але я додала дрібку пряних трав та «загадкову» назву.
Як тільки ми сіли за стіл, Софія Яківна запитала з явним захопленням:
— Олю, а це що за салат такий? Якийсь вишуканий.
Я з посмішкою відповіла:
— Це салат «Флоренція». Сподобався?
Вона на секунду задумалася, а потім гордо промовила:
— Нарешті ти вчишся робити щось варте уваги! От що значить правильний рецепт. Таке у магазині не купиш, це точно.
Я сиділа і ледь не плакала від сміху. Іван теж ледве стримувався, весь час опускаючи очі в тарілку, щоб не видати нашої таємниці. Так, це вже було щось особливе.
Та на цьому епопея з моїми «експериментами» не закінчилася. Щоб закріпити успіх, наступного разу я привезла печиво. Просте, але, як завжди, випечене з любов’ю. І тут свекруха не втрималася:
— Ну і де ти купила такі пряники?
— Звісно, в Італії! — відповіла я, намагаючись не вибухнути сміхом. — Ось на сусідній вулиці є магазин з італійськими товарами.
Софія Яківна примружилася, замислилася на мить і промовила:
— Мабуть, треба мені туди сходити. Не знала, що ти так добре орієнтуєшся в італійській кухні, Олю.
І поки вона почала розповідати про те, як «італійські пряники» насправді нагадують їй власний рецепт, який вона випробовувала ще в молодості, я сиділа з розумінням, що ця комедійна «боротьба» між нами ніколи не скінчиться. Але з кожним разом мене це все більше смішило.
Отак ми живемо.
