Я завжди вважала, що справжня дружба витримує все: час, труднощі, навіть роботу в одному офісі. Семирічна дружба з Наталею, моєю колегою, здавалася міцною, як фортеця. Ми разом пережили дуже багато: безсонні ночі над проєктами, поїздки з дітьми на море, розлучення. А ще розмови — довгі, щирі, про все на світі. Вона знала, що мене турбує, я знала про неї. Ми були, як сестри. Вона була тією людиною, якій я довіряла більше, ніж собі. Але останній місяць усе кардинально змінилося.
Наталя почала віддалятися, наче щось невидиме тримало її на відстані від мене. Спочатку це були дрібниці: пропущені дзвінки, занадто короткі та холодні відповіді на повідомлення. Вона все частіше завершувала розмову першою, посилаючись на зайнятість. Одного разу навіть скасувала нашу заплановану поїздку за кордон за два дні до виїзду! Я була засмучена, але тоді вирішила, що, можливо, в неї справді є важливіші справи.
— Ти чого така сьогодні? – якось запитала я її, коли вона швидко пройшла повз мене в коридорі офісу.
— Зайнята, купа роботи, – відмахнулася вона, навіть не зупинившись.
Хоч на роботі Наталя була ввічливою, але в її поведінці з’явилось щось дивне. Вона старалася не залишатися зі мною в кабінеті наодинці, а під час наших зустрічей на кухні обмежувалася короткими фразами, натякаючи на завантаженість. Коли я прямо запитала, чи щось сталося, вона з усмішкою відповіла, що все добре. Але я відчувала, що щось не так.
А потім настав День народження Наталі. На роботі у нас заведено святкувати такі події гучно, але мене чомусь ніхто не запросив на святкування. Колеги шепотілися в куточку, готуючи спільний подарунок, а я почувалася зайвою на цьому святі. І ось я стою в офісі з подарунком, який готувала ще місяць тому, знаючи, що Наталя мріяла про цей дорогий парфюм. Але тепер я сумнівалася – чи варто його вручати? Не хотілося нав’язуватися, але й удати, що забула про її День народження, було не діло.
Тільки потім з’ясувалось, що в офісі з’явилась нова співробітниця і Наталя відразу знайшла з нею спільну мову. Вони разом ходять на обід, сміються, діляться секретами. А я залишилася осторонь. Колектив у нас переважно чоловічий і я завжди уникала пліток, тож не обговорювала ситуацію з іншими. Але цей новий дует мене насторожував. Можливо, Наталя знайшла в Оксані нову подругу? Чи може, я зробила щось не так?
Я вирішила більше не нав’язуватися і не дзвонити. Але відчуття, що щось пішло не так, не залишало мене. Зранку на роботі всі привітали Наталю, я приєдналася. Вона усміхнулася, подякувала, але в її очах не було того тепла, яке так гріло мою душу раніше. Увечері, коли в офісі залишилася лише я, в голові крутилися думки, як розв’язати цю ситуацію.
Чи варто підійти до неї з подарунком? Можливо, ми зможемо поговорити, як раніше? Але перед очима стояла її посмішка, така чужа і відсторонена, що сили в мене просто не залишалося. Я сіла за свій стіл і почала працювати, сподіваючись, що занурення у справи допоможе відігнати важкі думки.
Минуло кілька годин, коли Наталя сама підійшла до мого столу. Вона тримала в руках коробочку з моїм подарунком, який лежав на її столі. Вона виглядала розгубленою і, здається, не знала, як почати розмову.
— Мені потрібно з тобою поговорити – почала вона, не дивлячись мені в очі.
— Слухаю, – відповіла я, відчуваючи, як усередині все стискається.
— Ти не образишся, якщо я скажу правду? – Наталя нарешті підняла на мене погляд.
— Краще правду, ніж оці недомовки, — намагалася я усміхнутися, але це вийшло якось криво.
Вона сіла напроти і глибоко зітхнула.
— Я почала ходити до психолога, – сказала подруга.
Я здивовано підняла брови, але промовчала, чекаючи на продовження.
— Він допоміг мені зрозуміти багато речей – продовжила Наталя. І одна з них… Це наша дружба.
— Наша дружба? – перепитала я, відчуваючи, як у мене всередині починає наростати тривога.
Жінка кивнула, зітхаючи.
— Він сказав, що наша дружба мене стримує. Що я не розвиваюся, бо… бо ти тягнеш мене вниз.
Я мовчала. Від цих слів у голові немов прогримів грім. “Що значить тягну вниз?” – подумала я.
— Він пояснив, що я занадто залежна від тебе. Що ти стала для мене опорою, але ця опора не дозволяє мені рухатися вперед.
— І що тепер? – я відчула, як на очі навертаються сльози. Ти хочеш сказати, що вся наша дружба стала для тебе тягарем?
— Я просто зрозуміла, що мені потрібно змінитися, і для цього… мені треба відпустити тебе.
— Це виглядає так, ніби я для тебе просто якийсь баласт, який ти хочеш скинути!
— Я не хочу, щоб ти думала так, – подруга стиснула кулаки.
— Дякую за все, але…
Вона пішла, а я залишилася сидіти, стискаючи в руках той самий парфум, який колись планувала подарувати їй із щирою радістю. Але тепер у моїй душі залишилася лише порожнеча. І питання, що ж насправді пішло не так?
