Кіра віддала однорічного сина свекрусі та побігла до свого колишнього будинку. Туди, де мешкала зі своєю бабусею двадцять років, аж до заміжжя. П’ять хвилин тому їй зателефонувала сусідка та повідомила про приїзд матері.
— О, доню, прибігла! За мамкою скучила? Правильно, рідна кров тягне. Мене ось теж потягло сюди до вас, – промовила мати.
Дівчина жила з татом, мамою та бабусею у великому будинку. Про щось своє мріяла, чимось займалась, допомагала з господарством. Коли їй виповнилося дванадцять років, тата не стало, а мати вирішила, що жити зі свекрухою їй, вдові, зовсім не личить.
— Я до міста поїду. Роботу там знайду й доньку заберу, – говорила вона свекрусі.
— Їдь куди хочеш, це твоя справа. Тримати не стану, але Кіру я тобі не дам. Немає чого їй робити у чужих квартирах. Нехай тут живе та навчається, адже у неї тут будинок! – твердо заявила жінка.
— Ну, це ми ще подивимося. У вас такого права немає, щоб рідній матері дочку не віддати, – погрожувала їй невістка, їдучи.
Скільки дівчина потім не чекала на мати, скільки не бігала щосуботи до рейсового автобуса, з тугою та надією вдивляючись у тих, хто приїхав, мати більше в її житті не з’явилася.
Бабуся згодом оформила опіку над онукою і вони стали жити удвох.
Коли Кірі виповнилося двадцять, до неї посватався місцевий хлопець Дмитро, з яким вони ще дружили зі школи. Він був із доброї родини й бабуся дала свою згоду на їхній шлюб.
Дівчина переїхала у будинок до свекрухи та свекрf. Незабаром у них з’явився син Матвій. І все в них було добре до сьогоднішнього дня, поки не приїхала мати. Замість теплих обіймів та вибачень, вона сказала:
— Чула, заміж ти вийшла, дочко й онук у мене вже є. А чого хлопчика не принесла? Я тепер бабуся й мені з ним треба познайомитись, – продовжувала мати.
— Ти чого приїхала? – різко спитала дівчина, впритул дивлячись на цю чужу для неї жінку.
Скільки сліз вона виплакала, коли чекала на неї, а тут, як грім серед білого дня вона з’явилася.
— Як це чого? До вас, до тебе приїхала. Я ж твоя мати! Чи ти забула, хто тебе на світ впустив? – чужа постаріла жінка говорила з донькою так, ніби поїхала звідси тільки тиждень чи місяць тому.
— Ні, не забула, як я плакала кілька років у подушку, чекаючи на тебе. І як бабуся виховувала мене, годувала та одягала всі ці роки, освіту мені дала, у коледжі професію допомогла здобути, весілля мені зіграла. Я добре пам’ятаю! А де в цей час ти була? І чому тобі на мене було байдуже? Ти тоді мене залишила, від своєї єдиної донечки відреклася.
— Все зрозуміло з тобою, виросла невдячна, вся в мою свекруху, – мати не вгамувалася. – Ну гаразд, я не набиваюся до тебе у рідню. У мене тільки одне питання, яке я маю вирішити, адже для цього я й приїхала. Аліменти платитимеш мені, доню. Я, бач, тепер працювати не можу, все хворію, так ти утримувати мене маєш.
— Що? – мало не закричала Кіра.
— Так, не дивуйся. У мене й інший варіант для тебе є. Як не хочеш платити, то купи мені в місті квартиру. Невелику. Гадаю, однокімнатної мені вистачить цілком. Як тобі такий варіант? Чи мені до суду на тебе подавати? – не вгамовувалась жінка.
— Забудь про нас, Богом тебе прошу, забудь про мене й про бабусю. Не з’являйся тут ніколи та про гроші навіть і не мрій! – зібравшись з силами, сказала дівчина.
— Ні, люба моя, так не піде, – жінка так легко здаватись не хотіла.
— Так, мені все це набридло і я дзвоню дільничному! Їдь туди, звідки приїхала і там фантазуй. Може, тобі хтось і палац навіть подарує за твоє добре серце!
— Так, добре ти її виховала, нема чого сказати! – йдучи, прокричала мати своїй свекрусі. – Але я ще повернусь. Закони знаю й мене не проведеш!
Дівчина ще довго стояла біля хвіртки та дивилася у слід матері. Зовсім не такою вона її пам’ятала і що сталося з жінкою за ці роки ніхто не знав.
