fbpx

Ласки від Михайла не бачила. Вставала о п’ятій ранку, в дванадцятій лягала, в’янула, наче квітка. Десять років, мов у наймичках побувала, а коли Михайло сказав якось сердито: «Хай би твоїх дітей не стало, мені б легше було», – не витримала. Зібрала свої нехитрі речі і пішла жити в стару закинуту хату далекої родички, якої не стало кілька років тому

Життя, як піаніно… Клавіші чорні, клавіші білі і так поперемінно. Кажуть так люди, але то не про Гафію. В неї, як йде чорна смуга, то чорна, а як біла, то – біла. Життя її вже більше до пір року схоже. Ось тільки порядок змінюється. Почалося з весни і весною закінчилося, а решта, наче зима була. Може, літо десь і проскочило чи осінь, але вона того й не помітила.

Мала Гафія двох чоловіків. Перший, Богом суджений, Степаном звався, був дуже добрим і роботящим. Високий, дужий, не хлоп, а дуб. Двох діток нажили, хату в приміському селі збудували, любилися, як голубів пара. Весна, тай усе. І в душі, і по роботі, бо й дня спокійного не було, а день весняний рік – годує. Хвороба скосила і з’їла чоловіка за два місяці. По яких тільки лікарях його не обвозила Гафія, ніхто не допоміг. Тоді й зима настала. Тягнулася довго, поки діти на ноги стали, вивчилися, подружилися, то холод був на душі і в серці.

Нарадили люди Гафії вдівця бездітного, що дві жінки схоронив. На таких кажуть «чорній вдівець». Він ще мав стару маму і велику господарку. Попросив Гафію до себе жити, мовляв, «хату дітям залиши». Та другий чоловік, як говорять в народі, як другий святий вечір.

– То ти й мене проводиш у засвіти, – якось вихопилося в жінки.

– Не бійся! – твердо сказав Михайло. – Мені ворожка сказала, що це ти мене проводжати в останню путь будеш.

Обняв Гафію за плечі, якось грубо, наче ведмідь. Війнуло від нього чоловічим духом і вона згодилася.

Зима продовжилася. Працювала важко, вгодити старій капризній свекрусі не могла. Усе було тій не так.

– А як, мамо? – питала Гафія.

– Не знаю, – відповідала стара, – але не так.

Ласки від Михайла не бачила. Вставала о п’ятій ранку, в дванадцятій лягала, в’янула, наче квітка. Десять років, мов у рабстві побувала, а коли Михайло сказав якось сердито: «Хай би твої діти згинули, мені б легше було», – не витримала. Зібрала свої нехитрі речі і пішла жити в стару закинуту хату далекої родички, якої не стало кілька років тому. До дітей повертатися не мала лиця. Скільки Михайло не перепрошував, не послухала, не повернулася до нього.

Як могла, прибрала хатину і стала жити на свою маленьку пенсію. А ще городину в місті продавала і так виживала. Трапився їй Павло, чоловік з міста, при посаді, ще й молодший на два роки. Любив у неї свіжі огірки купляти. На ринку й познайомилися. Павло був розлученим, дочка проживала в Америці.

– Що він у мені знайшов? – думала Гафія, а сама чула, що весна наступає, хоча насправді надходила осінь і було Гафії шістдесят п’ять років.

– Давай зійдемося, Гафійко, – пропонував Павло. – Ти наробилася за своє життя, настраждалася. Для чого тобі ці городи? Хочеш працювати – знайду тобі в місті легку роботу. Гафія вагалася. Найбільше дітей соромилася, бо вже раз обпеклася після їхнього тата.

– Може, вихідні проведемо разом, – якось запропонував Павло, поїдемо до області чи в Карпати.

– Та ні, до мене діти прийдуть, підготуватися треба, ти не ображайся, – сказала і сумно стало від того, що відмовилася.

Як справжня українська господиня, Гафія накрила щедрий стіл. Діти і внуки наповнили веселим гамором її малу глиняну хатину. За родинним застіллям ніхто не почув, як на подвір’я заїхала машина. Коли постукали у двері, то всі стихли, думаючи, хто б це міг бути, адже нікого не чекали. Коли Гафія відчинила двері, то побачила Павла з великим букетом червоних троянд.

– Діти, я прийшов просити руки вашої мами, бо люблю її і хочу, щоб вона стала моєї дружиною.

У хаті запала тиша, всі ошелешено мовчали, аж поки озвався син:

– То чого ви, мамо, мовчали, коли я крісла розставляв?

Всі розсміялися, а Гафія зашарілася, наче ружа.

– Яка наша мама красива! – сказала дочка. – Щастя вам і любові. Живіть для себе, як вам буде добре, то ми будемо раді.

У Гафіїному серці розцвіли підсніжники і цвітуть донині, бо доглядає їх ніжний і люблячий садівник…

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Позначки:
facebook