Лева роль хлопчика на побігеньках ніяк не влаштовувала і він вирішив, що Ліда його не кохає. Хильнувши зайвого з розпачу, залишився ночувати в Марії. Вранці зрозумів, що вчинив велику помилку, але вже було пізно. Нова пасія реп’яхом причепилася до нього

Вона проплакала три дні і три ночі. А потім стихла, наче відрізала свою незвідану любов. Думала – все. А вона, наче пагін, пробивається крізь сухе листя недовір. Що ж поробиш – весна…

В школі, де вона працювала вчителькою початкових класів, колеги стривожено запитували, що сталося, чи не захворіла часом, а чи в родині біда яка? А Ліда Іванівна відмовляла швидко, мовляв, не зважайте, то особисте. То ті й більше не лізли їй в душу. Вона – жінка одинока, має якісь свої секрети, чи то, як модно казати – скелети в шафі.

Чоловіка Лідиного не стало давно, ще дві донечки були малими. Ліді тільки тридцять минуло, а вже вдовою залишилася. Усю свою ласку та любов дітям віддавала, про своє життя не думала. Та діти виросли, поїхали після вузу стажуватися до столиці, там і залишилися, створивши свої сім’ї. Лідина мама багато років була на заробітках за кордоном і допомагала дочці фінансово, тому та нестатків не мала…

Вже й п’ятдесятка на носі, а Лідочка, наче дівчинка, як пташечка – метка та весела. Якось розквітла, наче пізня осіння квітка, пишно та яскраво. Білява, голубоока, доглянута, ерудована, сучасна – це все про неї. Ліда завжди мала час на косметичні салони, театр та читання книг. Тільки щастя сімейного не вистачало. Того омріяного, єдиного чоловіка, який би і на ринок сходив, і ножі погострив, і її з роботи зустрів з усмішкою та квітами.

А тут в класі в неї поличку потрібно було приладнати. Новий завгосп – Лев Якович виявився чоловіком уважним та поважним. Теж вдівець, одинокий, серйозний мужчина, став проявляти знаки уваги до красивої учительки. Так і закрутився у них службовий роман.

Після стількох років самоти Ліда боялася почуттів. Серце калатало, як скажене, особливо тоді, коли Лев її поцілував у порожньому класі після уроків, а розум не хотів миритися з таким станом справ. Стояли у вухах слова молодшої донечки: «Ми тебе, мамочко, віддамо хіба що бізнесменові, з джипом та шикарною квартирою». А тут – завгосп. Без машини, з хатою в селі, городом та господаркою. А мама, що скаже, чи зрозуміє? Як переконати рідних, що він хороший, що любить її щиро, квіти дарує і на руках готовий носити?..

Аж два роки вони таємно зустрічалися. В школі здогадувалися, але мовчали, бо кому яке діло до двох одиноких людей.

Крім того єдиного поцілунку, у них так і нічого більше не було. А то, якось, Лев Якович гостював у свого колеги і зустрів там одиноку жіночку свого віку, просту та щиру, яка дуже його вподобала і запропонувала жити разом. Тоді Лев написав до Ліди та освідчився їй, а та, як завжди, відписала, що поїзд її вже поїхав. Лева ж роль хлопчика на побігеньках ніяк не влаштовувала і він вирішив, що Ліда його не кохає. Хильнувши зайвого з розпачу, залишився ночувати в Марії. Вранці зрозумів, що вчинив велику помилку, але вже було пізно. Нова пасія реп’яхом причепилася до нього.

На роботі Лев Якович став уникати Ліди. Вона все зрозуміла тоді, коли розлучниця прийшла за Левом до школи. Отоді вона й плакала гірко. І ридала несамовито, і спати не могла. Покинутою було жити нестерпно.
Зрадив мене! Та ні, не зрадив! – Повторювала і плакала, і сама не знала, що з нею діється. Не допускала Лева ні до тіла, ні до душі, а тепер каялася не розкаялася.

Лев Якович стояв у яблуневому саду. Він прийшов сюди, бо рівно рік тому вони розмовляли тут з Лідою: про життя, про долю, про них. Вчора сказав Марії, щоб не ходила за ним, бо не кохає її. А до Ліди написав одне-єдине слово: «Чекаю!». Ходив від яблуні до яблуні. Думав. Звіявся вітер, почалася яблунева заметіль. Раптом в сизому тумані майнув до щему знайомий силует. Два голуби злетіли в небо. Світ завмер…

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”