Ліліана нарешті змогла вибрати час, щоб розібратися з бабусиним будинком, який вона успадкувала ще рік тому. Вона вирішила, що він зберігає в собі занадто багато сумних спогадів, тому його краще продати. Але спершу треба було перебрати речі. І можливо, щось зберегти на згадку про бабусю.
Жінка приїхала до села у компанії своєї маленької доньки Оленки. Дівчинку вона удочерила три роки тому, коли вирішила не народжувати своїх дітей.
Ліліана вважала, що жінки з її родини покарані всесвітом. Тому дітей їй мати не можна. Але й відмовлятися від радості материнства не хотілося. Тоді вона ще була заміжня і вмовила чоловіка удочерити Олену з дитячого будинку. Їй було лише три роки.
Оленка була в захваті. Вона виросла у великому місті, але сільське життя їй одразу сподобалося. Навіть не дивлячись на пилюку і павутину, яка зустріла їх уже на порозі.
Укладаючись спати, Олена запитала:
— Мамо, а ми тут надовго?
– Я ще не вирішила всіх справ. Тобі вже тут набридло? – Поцікавилася мама.
— Ні, мені навпаки дуже подобається! – із захопленням сказала донька.
Оленці було вже 6 років. Вона була дуже гарненькою та тямущою. Ліля любила її усією душею.
— Тоді ми можемо затриматись ще на кілька днів, — запропонувала Ліля.
Вранці вони прокинулися раніше. Було ще багато справ. Ліліана саме збиралася в магазин за продуктами, коли Оленка попросила залишитися вдома.
— А ти не боїшся сама?
— Ні, не хвилюйся. І двері чужим не відчиню.
На тому й вирішили. Мама пішла до магазину. А донька залишилася сама. Точніше у компанії своєї улюбленої ляльки Аврори.
Лілі не було трохи більше години. Магазин був за 15 хвилин ходьби від будинку. Ще вона зустріла стару знайому і трохи з нею побалакала. Коли повернулася, то донька не вибігла її зустрічати. Мама пішла шукати її. Зайшовши на кухню, вона почула, як Олена щось говорить в іншій кімнаті.
– З ким ти говориш? – Запитала мама, коли знайшла доньку в спальні.
– Ні з ким! – швидко відповіла дівчинка.
Вона мала такий погляд, коли вона хитрила. Але мама не надала цьому значення. Мабуть, із лялькою грала.
Поки Ліля заправляла сир сметаною та цукром, вона знову почула, як донька з кимось бовтає і навіть сміється. Вона знову вирішила, що вся справа в ляльці, але коли повернула голову, то помітила, що Аврора сидить поруч із нею на стільці. Тоді з ким?
Ліліани стало не собі. Вона пішла до вітальні, яка плавно переходила у дві спальні, в яких не було дверей. Вони були перегороджені лише шторами із щільної тканини.
– Оленко, люба, з ким ти там балакаєш? – Запитала мама.
– Ні з ким! – Знову сказала дочка з тим же хитромудрим поглядом.
Мама пильно подивилася на дочку, але нічого не сказала. Тільки-но взяла її за ручку і повела на кухню снідати. Сир і справді був дуже смачним. Як у дитинстві, коли мама ще була жива. Вони часто приїжджали до бабусі у гості на літніх канікулах раніше.
Ліля пішла споліскувати посуд, а донька знову втекла до вітальні. І знову з кимось почала базікати. Вона весело реготала, як увійшла мати.
– Доню, так не чесно. Я теж хочу посміятися, – вирішила схитрувати мама. – Хто тебе так розсмішив?
– Ніхто! – Відповіла мала і спробувала вибігти в іншу кімнату, але мама її зупинила.
– Оленко, ти маєш мені все розповісти! – Наполягала мама.
– Ти не зрозумієш, – виправдовувалася Олена.
– Я дуже постараюся, розкажи.
Оленка подивилася на маму, потім кудись у куток кімнати, і сказала:
– Добре, мамо, це дівчинка!
Ліля озирнулася довкола, але нікого не побачила. Волосся на загривку зрадливо засвербіло.
– Яка дівчинка, люба моя? Тут нікого немає!
– Я знаю, але вона тут, — весело відповіла донька і знову засміялася.
– І де вона? Покажи мені, будь ласка, — допитувалась мама.
– Як я тобі її покажу? Я її сама не бачу, тільки чую.
Тут уже Ліліана напружилася не на жарт. Спочатку їй стало страшнувато, але потім вона вирішила включити здоровий глузд. Адже діти часто вигадують собі друзів.
– Оленко, а як звати твою подружку? – спитала мати.
– Мамо, я не можу сказати. Ти мені все одно не повіриш!
– Від чого ж? Повірю, люба. То як її звуть?
Оленка хитро посміхнулася і відповіла:
— Її звали Анютка!
У цей момент Лілі здалося, що вона забула, як дихати. Коліна підкосилися, шкіра зблідла, сльози струмком потекли з очей. Їй довелося спертися на стіл, щоб не впасти. Оленка помітила, що мамі погано і підбігла до неї.
– Мамочко, ти не хвилюйся! Анютка каже, що ти ні в чому не винна! Не плач більше!
Ліліана дивилася на доньку, але не могла повірити. Анютка! Звідки дочка знає її ім’я? Сама вона ніколи їй не розповідала про те, що вона колись мала сестру.
Коли це сталося, Анютці було приблизно стільки ж, скільки зараз Оленці. А Ліля була на 2 роки старша. Вони з мамою приїхали погостювати до бабусі.
Літо було чудовим. Хоча часто моросів дощ. Того дня мама з бабусею Вірою вирушила до лісу за грибами. А дівчатка залишилися вдома самі. Вони грали в ляльки, потім у хованки, а потім почали бігати по всьому будинку, наздоганяючи один одного. Виходити за паркан їм не дозволяли, але у дворі можна було гуляти.
Дівчата одяглися і вийшли надвір. Ліля пішла ловити курчат. Вони їй дуже подобалися. А Анютка вплуталася за сусідською кішкою. І вибігла на дорогу якраз у той момент, коли дід Коля з дому наприкінці вулиці їхав своїм возом.
Він поспішав, кінь мчав, як чадний. І сестричка потрапила під копита.
Ліля вважала себе винною у тому, що сестри не стало. Адже була старшою і мала доглядати сестру. І мама звинуватила дочку.
Коли Ліля почула від доньки ім’я своєї сестри, події того дня згадалися, ніби це було вчора, а не 20 років тому. Вона не могла повірити в те, що сталося.
– Доню, а що ще каже Анюта? – їй потрібні були докази, що вона не збожеволіла.
Оленка побачила, що мамі стало трохи краще, і вирішила розповісти.
– Каже, що ти маєш на нозі шрам. Каже, що того дня ти впала з яблуні, що за будинком, як мішок з картоплею. Каже, що ти колись її вмовила з’їсти жука. А ще засунула їй у рот білу кульбабу. Щоправда, я так і не зрозуміла навіщо.
Ліля слухала, та їй не вірилося. Хоча, з іншого боку, звідки дочка могла знати такі подробиці.
– Мамочко, ще Анютка каже, що будинок продавати не треба. Це дуже добрий будинок. Ми маємо залишити його собі.
Жінка досі не могла сказати жодного слова.
– Не віриш? – Запитала Оленка, – Пішли, я тобі дещо покажу.
Оленка потягла маму за руку. Вона насилу встала зі стільця, на який приземлилася, щоб не впасти. Здавалося, що її ноги зробленоі з вати.
Дочка притягла її на кухню, а сама полізла під стару піч, якою вже давно ніхто не користувався. Вона забруднила всі руки в сажу, але дістала зі щілини якусь коробочку. Витерла її рушником і поклала на стіл.
Ліля допомогла доньці відкрити коробку, а коли побачила, що всередині, обімліла. Там було безліч купюр. Ціла пачка. Але звідки Оленка це дізналася?
Бабуся Віра, як і багато жінок, які виросли у воєнний чи післявоєнний час, любила відкладати гроші на чорний день. Напевно, вона багато в чому відмовляла собі, щоб відкласти з пенсії стільки грошей.
– Бачиш, мамо, я не обманюю. Анютка каже, що цих грошей вистачить, щоб відремонтувати дах та зробити ремонт. Тоді ми зможемо переїхати та жити тут. Вона каже, що тут ветеринар завжди знайде роботу. А ти ж ветеринар! І ти сама колись казала, що в селі краще жити.
Ліліана сіла на стілець. Вона не могла думати. Навіть дихати було важко.
– Мамо, ти тільки не бійся. Анютка каже, що якщо ми тут житимемо, то вона піде. Щоправда, спочатку їй треба буде з тобою попрощатися.
– Але як? – Нарешті змогла видавити з себе мама.
Оленка кілька секунд дивилася в куток кімнати, а потім усміхнулася і сказала:
– Анютка каже, що сьогодні перед сном, ти маєш подумати про неї. І тоді вона тобі насниться.
– Мамочко, будь ласка, покажи мені фотографію Анютки, вона на самому верху, — сказала Оленка і показала на шафу з посудом, — Я сама не дістану!
Анюта була дуже мила дівчинка. Ці фотографії були зроблені за рік до того, що сталося. Сестри обіймалися майже скрізь. Вони були такі щасливі. І зовсім малі.
Чомусь після перегляду фотографій Лілі стало трохи простіше. Страх відступив. Вона згадала, якою чудовою була її сестричка. Розповіла доньці кілька історій про те, як вони разом пустували в дитинстві.
Мама і донька навіть не помітили, як настав вечір. Так захопилися спогадами. Повечерявши на швидку руку, вони лягли спати.
Перед сном Ліліана вже без страху та почуття провини подумала про сестру і подумки попросила її прийти до неї уві сні.
Цього ж літа Ліліана відремонтувала старий бабусин будинок. Вони з донькою переїхали жити до села. А восени Оленка пішла до нової школи. Перший раз в перший клас.
