Жила на околиці села сирота, звали її Любаня. І хоч був у неї такий-сякий будиночок, а свататися до бідосі все одно ніхто з односельців не поспішав. А чоловічої ласки то хочеться! І ось село облетіла новина, що до Любані ночами зачастив сільський балагур і веселун Льоня. Всі жителі із завмиранням серця стежили за розвитком стосунків парочки в очікуванні, коли ж наречений, нарешті, зашле до сватів.
Але Льоня сватів в будинок Любані так і не привів, зате привів свого друга Федька. І стали вони спочатку по черзі заходити до дівчини, а потім і разом. Увечері прийдуть, переночують у Любані, а вранці – на роботу. Спали всі втрьох на одному ліжку: господиня посередині, а кавалери – з боків. І Любані не самотньо, і юнакам розвага.
Але все хороше рано чи пізно закінчується. Прийшов кінець і їх спільній любові. Любаня чекала дитину, а від кого – тільки Богу відомо. Коли дівчина вже не могла приховати живіт від цікавих кумоньок, Льоня і Федька ходити до неї перестали. Незабаром жінку відвезли до райцентру, де вона народила симпатичного хлопчика. А все село дивилося і гадало: хто ж насправді його батько.
Якось мужики зібралися біля магазину і, побачивши нерозлучних друзів Льоню і Федька, стали їх підбивати: – Хлопці, а ви Любані хоч букет квіточок подарували? Що, навіть не привітали з народженням сина? – єхидно цікавився один односелець.
– Ну, ви хоч би пляшку молока і соску новоспеченій матері віднесли! – пропонував, підсміюючись, інший.
– Хлопці, а ви хоч знаєте, чия у вашого малюка голова, а чиї ноги? – заходився сміхом третій.
Любині залицяльники на це нічого не відповіли, а мужики посміялися трохи, та й розійшлися по своїх справах. Більше Льоня і Федька до Любані не навідувалися, а вона навіть на аліменти не подавала, так як не знала, хто з них, насправді, батько її дитини. Так сама і виховала собі підмогу на старість. Більше заміж так і не вийшла …
У селі на неї ярлик навісили. Так що мужики місцеві іноді в гості до Любані заходили, інший раз грошима допомагали, та по господарству. Але одружуватися ні-ні … Засміють же. Любаня журилася спочатку, потім звикла, всю душу в сина вкладає, і росте він у неї розумний, та пригожий. П’ять рочків вже.
Є таємна мрія у жінки, – виїхати в місто, туди, де ніхто не знає, що вона дитину від двох має. І не знає, хто батько, а там дивись – і заміж би вийшла. Багато працює в колгоспі, відкладає потихеньку.
Фото ілюстративне спеціально для Особлива
