Людмила працювала в Італії вже майже десять років. Вона приїхала туди ще молодою, але вже вдовою, а маленьку донечку залишила вдома з бабусею,з надіями на краще життя, залишивши свою рідну Україну з її проблемами та труднощами.
Відразу ж після приїзду вона знайшла роботу в сім’ї італійської сеньйори, на ім’я Джуліана. Людмила була надійною, працьовитою та старанною, і протягом цих років вона безперервно доглядала за господинею, яка ставала все старшою та потребувала більше уваги та допомоги.
І хоча Людмила завжди робила свою роботу чесно, вона не могла не помітити, що сеньйора ніколи не проявляла особливого благодійного ставлення до неї.
Зарплата була невелика, і майже всю її частину Людмила віддавала на житло та харчування. Вона намагалася заощаджувати, але все одно відчувала постійну фінансову нестабільність.
Однак для неї це була єдина можливість утримувати свою родину вдома — стареньку матір та донечку, яких вона не могла забрати з собою через фінансові труднощі.
І ось нарешті, після багатьох років безвідмовної роботи, Людмила отримала відпустку. Це була не просто відпустка, це були новорічно-різдвяні свята — час, який вона з нетерпінням чекала, щоб провести його вдома з родиною.
Вона давно не бачила вживу свою доньку Тетяну і внуків, тому ці кілька тижнів на Батьківщині обіцяли бути справжнім святом для її душі.
Повернення до України було для Людмили справжнім випробуванням. Вона приїхала в зимову столицю, яка на свята була прикрашена святковими вогнями, і все виглядало так, як у її мріях.
Але найбільше її вразило, коли вона побачила, як змінилося життя її доньки Тетяни. Молода жінка, з якою вона колись разом переживала всі труднощі, тепер жила в розкішній п’ятикімнатній квартирі в самому центрі Києва.
Людмила приїхала до Тетяни і одразу ж ахнула, коли побачила будинок. Високі стелі, дорогі меблі, величезна кухня з найсучаснішими приладами — все це виглядало настільки розкішно, що Людмила не могла повірити своїм очам.
— Тетяно, де ти це взяла? — запитала Людмила, дивлячись на свою доньку, яка стояла біля дверей і посміхалася, вітаючи її. — Я не можу повірити, що ти живеш тут.
Тетяна розсміялася, як завжди, коли її мама була здивована чимось.
— Мамо, це твоя квартира, — сказала вона, підійшовши ближче і обійнявши її. — Вибач, що не сказала раніше, але я хотіла, щоб це був сюрприз для тебе.
Людмила не могла зрозуміти, про що йде мова.
— Ти що, жартуєш? Я не можу собі такого дозволити, — мовила вона, розгублено поглянувши на доньку.
— Мамо, це все завдяки тобі. Ти ж не знала, але сеньйора Джуліана, твоя роботодавиця, купила цю квартиру для тебе, як подяку за все, що ти для неї зробила.
Вона попросила мене допомогти з пошуком, і я організувала все. Тепер ти можеш жити тут з нами, не переживаючи про гроші.
Людмила дивилася на свою доньку і її слова починали поступово відкладатися в її свідомості. Вона не могла зрозуміти, як це можливо. Сеньйора Джуліана, яка ніколи не доплачувала їй за її важку роботу, насправді зробила такий величезний жест, купивши квартиру в столиці для своєї працівниці?
— Ти хочеш сказати, що Джуліана купила для мене квартиру? — перепитала Людмила, намагаючись осмислити все, що вона почула.
Тетяна кивнула. — Так, мамо. Вона вирішила, що ти заслужила на кращу долю, на кращі умови. Вона завжди говорила, що ти була для неї не просто працівницею, а насправді була як родина. І вона хоче, щоб ти більше не переживала за гроші, щоб твоя родина мала все необхідне для комфортного життя.
Людмила сиділа і не вірила у все те. Все її життя, яке вона знала до цього, раптом змінилося. Вона відчула хвилю емоцій, які важко було описати словами.
Це було наче казка, яка стала реальністю. Сеньйора, яка так мало її підтримувала матеріально, насправді піклувалася про неї, навіть не показуючи цього відкрито. Вона не могла повірити, що це справжня реальність.
— Я не знаю, що сказати, — мовила Людмила, озираючи розкішну квартиру, що була тепер її домом. — Це неймовірно. Я навіть не знаю, як подякувати Джуліані за це.
— Ти вже зробила все, що могла, мам. Твоя відданість і праця багато для неї значать. А це — її спосіб показати, як вона тебе цінує. Вона вважала, що ти заслуговуєш на щось більше, ніж те, що мала до цього.
Людмила не знала, як це правильно сприймати. Вона відчувала вдячність, але водночас і непорозуміння. Як могла сеньйора зробити таку велику і щедру справу для неї, коли вона ніколи не давала їй додаткових грошей чи не висловлювала подяки за тяжку працю? Вона завжди думала, що її робота була оцінена мінімально.
Але, розмірковуючи над усім цим, Людмила зрозуміла, що інколи доброта і вдячність можуть проявлятися зовсім не так, як ми собі уявляємо. Сеньйора, ймовірно, знала, що Людмила була готова працювати без нагороди, але в той самий час вона бачила, як її праця виснажує жінку, і тому вирішила зробити це.
Відчуваючи глибоку вдячність Людмила все ж вирішила прийняти цей дарунок долі. Жінка подзвонила до сеньйори щоб подякувати. А та у відповідь сказала що це вона її дуже дякую за всі роки які та була поряд з нею. Але більше не потрібно приїздити, адже вона тепер буде не сама,її син повернувся з сім’єю і заберуть її до себе.
Людмила зрозуміла, що з цього моменту її життя зміниться назавжди. І хоча вона ніколи не забуде важких років, проведених у чужій країні, тепер вона могла почати нову главу — для себе і своїх близьких. Всі ці роки боротьби й самопожертви дали їй можливість почати нове життя.
Коли Людмила приїхала додому до своєї родини, вона зрозуміла, що, незважаючи на всі труднощі, вона не була сама. І навіть коли здавалося, що на її плечах лежить весь світ, хтось все одно помічав її зусилля. І саме це давало їй сили йти далі.
Валентина Довга
