Людмила Іванівна повернулася з довгого відрядження і зустріла в квартирі чужу молоду дівчину. За вечір спілкування полюбила її як доньку, а вранці дівчина прокинулась, на столі  був уже приготовлений сніданок і лист від  Людмили Іванівни

Людмила Іванівна важко вивела свою валізу через двері поїзда. Відрядження виявилось довгим і виснажливим. Вона їхала додому втомлена, але щаслива, що нарешті повертається.

Всі ці місяці, які вона провела в іншому місті, здавались їй чимось далеким і майже нереальним. Але тепер вона була вдома. Її квартира здавалася для неї особливо затишною після тривалої відсутності.

Ключі клацнули в замку, і двері відчинилися. Людмила Іванівна переступила поріг і затримала подих. Відразу помітила, що щось не так.

Вітальня була освітлена, хоча вона пам’ятала, що залишала всі світла вимкненими. На дивані сиділа молода дівчина. Вона була струнка, з довгими темними волоссям, яке лежало м’якими хвилями на плечах. Дівчина підняла голову і, побачивши Людмилу Іванівну.

— Добрий вечір, — сказала вона.

Людмила Іванівна стояла в дверях кілька секунд, перш ніж зібратися з думками.

— Ти хто? — запитала вона, не впізнаючи дівчину.

— О, пробачте, я мала би представитись. Мене звати Катя. Я тут тимчасово.

Людмила Іванівна не могла збагнути, що відбувається. Вона не пам’ятала, щоб домовлялася про когось у своїй квартирі.

— Тимчасово? — повторила вона, очікуючи роз’яснень.

— Так, це довга історія, — Катя злегка засміялася, зніяковівши. — Але я… я вашої дочки подруга. Вибачте за незручність.

— Моїй дочки? — перепитала Людмила Іванівна, нарешті помітивши легку знервованість в голосі дівчини. — Моя дочка не живе тут. Вона давно виїхала.

Катя коротко кивнула головою.

— Знаю. Просто… не було куди йти, і вона дозволила мені залишитися на кілька днів. Потрібна була допомога, тому я тут.

Людмила Іванівна все ще не могла зрозуміти, як це сталося. Катя виглядала чимось, що нагадувало свою дитину — неповторну і зворушливу, з власними проблемами і бажанням знайти місце для себе у світі.

— Добре, я зрозуміла. Мені треба трохи часу, щоб звикнути до цієї ситуації, — сказала Людмила Іванівна. Вона завжди була людиною організованою, любила, коли все йшло за планом, і такі несподіванки відразу ставали для неї чимось проблематичним.

Катя помітила цю реакцію і спробувала розрядити атмосферу.

— Я не буду вам заважати, обіцяю. Просто хотіла залишитися на ніч, поки не з’ясую, що робити далі.

Людмила Іванівна мовчала кілька секунд. Вона бачила, як дівчина нервує.

— Добре, — відповіла вона, не вірячи власним словам. — Залишайся, але вранці я б хотіла, щоб ти пояснила, що сталося.

— Звісно, — Катя кивнула і посміхнулася знову.

Наступного дня коли Катя прокинулась від смачного запаху що долинав з кухні. Вона підійшла і побачила на столі готовий сніданок, свій телефон з відкритим повідомленням від чоловіка Людмили Іванівни.

В повідомлені чоловік писав, щоб та не переживала, він уже завтра приїде, пояснить усе дружині і вони нарешті будуть разом. Виявляється Тарас, чоловік Людмили Іванівни теж поїхав був в робоче відрядження і там познайомився з дівчиною в яку одразу закохався.

Дівчина зрозуміла що Людмила Іванівна про все догадалась, що вона вигадала за подружку її доньки а насправді являється новою дівчиною її чоловіка.

Чоловік їй дав ключі від квартири і сказав поїхати туди і чекати на нього, бо сам він мав ще деякі справи. Тарас знав що дружини немає, адже вона поїхала теж у відрядження і думав що встигне приїхати до того як Людмила Іванівна повернеться.

Втім, цього дня її очікувало ще одне несподіване відкриття. На столі лежав ще один предмет — лист. Це був лист від Людмили Іванівни, написаний перед тим, як вона пішла зі своєї квартири.

Лист виглядав як прощання, а його зміст був не менш драматичним. Людмила Іванівна писала про те, як важко їй було прийняти таку ситуацію, що вона вже не може більше терпіти образи і зради, і що, хоча і важко, їй прийшлося вирішити піти.

Катя, читаючи ці слова, відчула суміш жалю і розгубленості. Вона зрозуміла, що потрапила в дуже складну ситуацію, де не все так однозначно, як здавалося спочатку.

Тепер їй належало визначити, що робити далі і як вона має реагувати на всі ці відкриття. Катя не знала, що робити далі.

Її життя перевернулося, і вона розуміла, що потребує допомоги. Зібравши всі сили, вона попросила у сусідки номер телефону Людмили Іванівни, подзвонила їй і запропонувала зустріч.

«Ви повинні повернутися додому. Нам треба поговорити», — сказала Катя, коли в голосі вже чітко звучала рішучість. Людмила Іванівна була неприязною і відмовлялася, але після кількох хвилин мовчання погодилася.

Через годину жінка приїхала. Катя зустріла її на порозі, і атмосфера була напружена, бо жодна з них не знала, з чого почати. Але Катя відчула, що, мабуть, це єдиний шанс все з’ясувати.

Вони сіли за стіл, і Катя почала: «Я не хочу бути частиною вашої родинної драми. Я просто не розумію, що коїться і чому все так сталося».

Людмила Іванівна подивилася на неї з жалем. «Ти зовсім не розумієш, чи не так?» — запитала вона тихим голосом. «Тарас завжди був таким. І ти, мабуть, і не знаєш, що він вже давно зраджує мене. Але ти не повинна за це платити».

Катя, почувши це, була здивована і зніяковіла. Дівчина, здається, зрозуміла, що вона єдина, хто пережив цю ситуацію.

Після довгої розмови Людмила Іванівна заспокоїлася, і її слова стали більш теплими. Вона не мала жодних образ на Катю, адже давно знала про невірність свого чоловіка.

«Ти ж не винна, — сказала вона, — ти просто потрапила в пастку, яку він сам для тебе влаштував». Катя почала відчувати, як зникала напруга, і замість неприязні між ними з’являлась певна близькість, розуміння.

Незабаром повернувся Тарас. Відкривши двері, він побачив не лише двох жінок за столом, а й валізу на порозі. Він зрозумів, що момент настав. Чоловік подивився на Катю, потім на Людмилу Іванівну, і зрозумів усе, не потребуючи жодних слів.

«Так, я знаю…» — прошепотів він, оглядаючи валізу з речами, що стояла на порозі. Від цього моменту він знав, що його життя змінилося назавжди.

Катя подивилася на Людмилу Іванівну, і в її очах був спокій. «Ми будемо добре, — сказала вона, — я розумію, що ти пережила все це раніше. Ми разом пройдемо через це».

Людмила Іванівна посміхнулася, і навіть злегка обійняла Катю. Вони більше не були чужими людьми, і тепер між ними виник особливий зв’язок.

Вони стали підтримувати одна одну, немов мати і донька, — дві жінки, які пережили одне й те саме, хоч і в різних обставинах.

З того часу їхні стосунки змінилися: вони більше не відчували конкуренції чи зневаги, а натомість стали справжніми друзями, готовими підтримувати одна одну в усіх життєвих труднощах.

Валентина Довга

You cannot copy content of this page