Мене звати Людмила Петрівна, і я вже багато років господарюю в цьому домі. Моїх дітей уже виросли, але про себе я не можу сказати, що досягла спокою. Ще з тих часів, коли мої сини були маленькими, я вчила їх, що головне — це праця. Кожен поважає свою працю, кожен на своєму місці має робити все на максимум, і тоді буде порядок.
Це мої принципи. І знаєте, я все життя так працювала — і на городі, і по дому. Навчала і чоловіка, і дітей. І ось зараз, коли я стала свекрухою, я зрозуміла, що є одна велика проблема — моя невістка. І ця проблема, на жаль, пов’язана з роботою на городі.
Саша, мій син, виріс гарним хлопцем, розумним і працьовитим. Але якось він, мабуть, забув про те, що праця — це святе. І ось тепер його дружина, Оля, теж не зовсім поділяє мої погляди на це.
Кожного разу, коли я заходжу до них в гості, мене бере сум, коли я бачу, як вона сидить у кріслі, затишно п’є каву або займається своїми справами, а город розростається не по днях, а по годинах.
Я вже кілька разів їй казала, що город — це не просто хобі, це необхідність, якщо хочеш, щоб в домі було смачно і було чим годувати дітей.
Але вона мені що? Відповідає, що не встигає, що втомлюється, що не хоче так багато працювати. А мені, чесно кажучи, набридло це слухати
Зі своїми свекрухами я завжди ладила, але коли моя Оля стала мені невісткою, я зрозуміла, що не все так просто. Я зрозуміла, що, мабуть, треба докладати ще більше зусиль, щоб показати їй, як все повинно бути. Але, з іншого боку, я думала, що й сама вона, як молода жінка, повинна розуміти це. Адже їй чоловік та я, як свекруха, хочемо найкращого, і їй буде зручніше жити, якщо буде, чим годувати родину, чи не так?
Я пам’ятаю той перший раз, коли я заїхала до них на дачу і побачила, як виглядає їхній город. Точно скажу — жахливо! Це була справжня дика джунглі, де поміж бур’янів ледве пробивалися картопляні кущі. Я, звісно, тоді ще не розуміла, чому так сталося. Оля працювала, а Саша був зайнятий, але все одно було зрозуміло, що це вже не просто недогляд, а справжня халатність.
— Оля, ти ж бачиш, що тут відбувається, — сказала я, скидаючи сумку на землю і витираючи руки об фартух, в якому звикла працювати на своїй ділянці. — Город вже не можна навіть назвати городом, це просто дикі бур’яни. Ти що, не бачиш?
Оля злегка засміялася, дивлячись на мене з обуренням.
— Людмило Петрівно, ви знову за своє! Це ж не обов’язково, я не маю часу! Я й так усюди встигаю, але у вас одні вимоги, постійно щось не так.
Я подивилася на неї. Я, звісно, розуміла, що вона молода, працює, може і втомлюється, але не хочеться бачити таке ставлення до роботи. Невже важко хоча б один раз вийти на город і зробити те, що необхідно?
— Оля, це не про вимоги, це про здоровий глузд! Ти ж жінка в домі, і тобі потрібно доглядати за ним. Ніхто не хоче жити в дикій природі! Всі рослини потребують уваги, і не можна так просто залишити все на потім
Вона, не змінюючи виразу обличчя, мовчала. Потім взяла чашку і сказала:
— Я не можу. Я втомилася, розумієте? Я цілий день на роботі. А ще якщо ви будете приходити і все мені дорікати, то я не буду просто встигати.
Я стояла там, дивилася на цей безлад і не могла зрозуміти, чому це не турбує її більше. Як можна не дбати про своє господарство, не піклуватися про свою землю? У мене завжди було так: якщо хочеш, щоб було смачно, треба вирощувати свої овочі, а не купувати в магазині.
Через кілька тижнів я знову приїхала до них у гості. Цього разу я була готова до того, щоб ще раз підняти тему городу. Я сіла на лавочку біля будинку і чекала, коли Оля вийде. Звісно, вона знову сиділа в хаті, а город тим часом не змінювався. Я відчула, як розчарування поступово захоплює моє серце.
— Оля, я тебе прошу, — сказала я, — ну ти хоч подивись на цей город! Як тут можна працювати, коли все засмічено? Ти повинна щоразу виходити і обробляти, а не сидіти без діла. У тебе є час на каву — значить, маєш час і на роботу.
— Людмило Петрівно, знову? — відгукнулася Оля, знімаючи з себе всі претензії. — Я ж працюю, я втомлююсь! Як ви хочете, щоб я ще й з городом розбиралася? Це ваше хобі, а не моє! Я теж маю право на відпочинок
Її слова мене обурили. Я просто не могла повірити, що вона така безвідповідальна! Я встаю з лавочки, підходжу до неї і кажу:
— Як можна не розуміти, що якщо ти хочеш, щоб твоя родина їла свіжі овочі, треба самій потрудитись? Ти ж не хочеш, щоб ми їли цей химічний мотлох із супермаркетів! Я не можу це дивитися!
— Я не хочу, щоб ви постійно на мене тиснули! — сказала Оля, зібравши весь свій гнів в одному погляді. — Я маю право на вибір! І я вирішила, що не буду витрачати стільки часу на город. Мені цього не потрібно.
У той момент я просто не витримала. Я відчула, що в мені щось вибухає. Не можу більше мовчати. Я не могла змиритись з тим, як вона зневажає працю. Підходжу до неї ближче і з гнівом кажу:
— Оля, ти ж не думаєш, що це тільки моє хобі! Це — необхідність! Якщо хочеш, щоб твоя родина була забезпечена, ти повинна працювати на цій землі, а не просто відпочивати! Якщо тобі це не цікаво, то навіщо ти взагалі прийшла в цю сім’ю?
Оля застигла на місці. Я могла бачити, як її обличчя червоніє, а очі наповнюються роздратуванням.
— Я більше не можу! Я забороняю вам приходити і заважати мені! — сказала вона, повертаючись і йдучи до будинку.
Вже через кілька днів я не витримала і знову поїхала до них. Цього разу я була готова поговорити про все, що накопичилося. Як же я можу спокійно дивитись на те, як вона нехтує цією родинною традицією? Скільки разів я їй казала, що для того, щоб бути хорошою господинею, треба любити землю!
А вона тільки відмахувалась. І, зрештою, я зробила те, що було для мене останнім кроком у терпінні
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
