Я навіть не помітила, як моє обурення виросло до люті. Ганна, що за чортівня, думала я собі. Виростили доньку, вивчили її, влаштували на гарну роботу, щоб мала життя краще, ніж я колись мала. А ця дитина, наче вітер у голові, витрачає гроші направо й наліво, тільки на себе.
Одного разу, коли донька була на роботі, я вирішила зайти в її кімнату, подивитися — які там речі, що вона собі купує. Ну, може вона на все це гроші з нашого спільного бюджету тягне? Треба було з’ясувати, щоб цього марнотратства не допустити.
Я тихо увійшла до кімнати. Все було акуратно розкладено, її робочий стіл чистий, у шафі речі старанно складені. Та раптом мою увагу прикував пакет на стільці. Великий набір професійної косметики, неймовірно дорогий! Мабуть, всю зарплату на це витратила. “Ну, тільки повернись, я тобі покажу!” — я сичала собі під ніс. Розсердилась так, що ледве себе стримувала.
Донька прийшла додому лише о дев’ятій вечора. Ще й пахла якимись міцними напоями! Напевно, на гулянку з подругами пішла, а в сім’ю нічого не приносить! Я чекала на неї, як кішка на мишу.
— Ну що, настав час поговорити, — промовила я з осудом, коли вона зайшла у квартиру.
— Мам, я просто з подругами трохи посиділа, перший раз за довгий час, — відповіла вона, втомлено подивившись на мене.
— Перший раз, кажеш? – почала я люто, — А це що? — кинула перед нею коробку з тим набором косметики. — Ти вирішила всі гроші на дурниці витратити, щоб у сім’ю нічого не принести?
Вона трохи розгубилася, але дивилася на мене прямо, без страху, з ясними очима.
— Так, мамо, купила, — відповіла спокійно, навіть трохи винувато, але вперто.
Я вже не могла зупинитися, все сказане донькою дратувало мене ще більше. У голові не вкладалося, як вона може так легковажно ставитися до грошей. А коли почула її “Мам, тепер ти мене послухай…”, не стрималася й забрала у неї мобільний телефон. Така була зла, що на секунду навіть стало легше. У неї там пароль стоїть, але я не хотіла у ньому ритися. Стояла і все ще сподівалась на пояснення.
Донька мовчки відступила, опустила голову. Без слова пішла до своєї кімнати. Я залишилася стояти посеред коридору, все ще розгнівана, але з незрозумілим відчуттям, що щось не так. Вона ніколи не показувала своєї слабкості переді мною, завжди була вперта та непохитна. Але зараз… чи я не перестаралася?
Вранці прокинулася рано, підвелася й відчула, як голова розколюється. Відкриваю двері її кімнати, але її вже нема — мабуть, на роботу пішла. На столику залишився косметичний набір і маленький клаптик паперу. Розгублено взяла записку й прочитала: “Мама, я купила його тобі на подарунок. З Днем Народження!”
Я завмерла. Подарунок? Цей дорогий набір вона купила не собі, а хотіла зробити приємне мені? Витратила майже всю зарплату. Як же соромно мені тоді стало. Я так хотіла вибачитися й повернути все назад, але слово не горобець. Вже нічого не вдієш.
Увечері я приготувала вечерю та спекла торт. Хотіла помиритися з донькою настільки сильно, що навіть про гостей не подумала. Нікого не запросила. Погані думки весь день лізли у голову. “Що буде, якщо донька не прийде?”, “Вона доросла, можливо, у неї хтось є і вона з’їде жити до хлопця?” чи “Може не варто було так на неї сваритися. Ми ж не бідні, у нас все є, нехай би більше на себе витрачала грошей, все одно один раз живемо”. Я вже й не знала, як правильно. Готувала святкову вечерю, але не очікувала, що ввечері все зміниться.
Донька повернулася о сьомій вечора з бабусею, моєю сестрою, її чоловіком і двома племінниками. Вони привітали мене квітами та подарунками. Коли гості розійшлися, я вибачилася перед дочкою, але вона удала, що їй потрібен час, щоб мене пробачити. Тепер кожен рік на свій День народження я згадую те, як посварилася з дочкою і кожного разу мені соромно.
