“Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали вас мамою. Аби його не засмучувати”: Годила, ростила, а дітки з хати вигнали

Тетяні активно радили продати батьківську хату в селі. Мовляв, все одно в місті живеш, квартиру маєш. Двоюрідний брат уже й покупців знайшов, натякнувши на «скромну» винагороду за посередництво.

Продавати хату Тетяна не хотіла. Проте, на всяк випадок, запитала в Степана, чоловіка:

– Що будемо робити?

– Дачі не маємо. А біля хати город, садок. Та й внуків колись будемо мати куди возити.

Уперше Тетяна святкувала Різдво наодинці. Наготувала смаколиків. Зробила різдвяний букет з гілочок сосни і ялинки. Тільки радості не було.

– Не побивайся так, Таню, – розраджувала сусідка Ярина. – Коли припече, опам’ятаються твої дітки.

– Може, я їх погано виховувала?

– Таню, часом рідна матір так не труситься над своїми дітьми, як ти над Степановими. Хіба я не бачила?

– Якби він був живий. Треба було нaрoдити свою дитину.

Тетяна зі Степаном працювали на одному підприємстві. Степанова дружина пoмeрла, залишивши чоловікові двох малих дітей. Ромкові було чотири роки, Лесі – два. Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдiвця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто.

Степанова мати, рідна сестра, теща по черзі бавили Ромка і Лесю. Якось мати сказала:

– Сину, так не може довго тривати. Може б ти подумав про одруження? Хай би діти, поки малі, звикали до нової сім’ї.

– Ви знаєте, мамо

– Знаю, що ти кохав Нелю. Але її, на жаль, не повернеш.

– Гадаєте, за вдiвцями з двома дрібними дітьми жінки у черзі стоять?

Тетяна послизнулася на сходах і добряче втовкла ногу. На підмогу підоспів незнайомий чоловік.

– Давайте, допоможу дійти до медпункту. Якби наш директор ось так то відразу порядок навели б. Ви тут працюєте?

– Працюю, – простогнала Тетяна.

– І я також.

Так і познайомились. Степан, як і обіцяв, навідав її у гуртожитку після роботи. Сусідка, з якою мешкала у кімнаті, лукаво запитала:

– Це твій кавалер? Чому не зізнаєшся? Симпатичний. Рада за тебе. Нарешті! Тридцять – не двадцять. Давно тобі заміж пора, Танько.

– Який кавалер? Допоміг до медпункту дошкутигальти. І діти в нього є.

– Жаль.

– Він удiвець.

– О-о-о

Степан кілька разів, поки Тетяна хворіла, приходив до гуртожитку. Довго не засиджувався – вдома чекали діти. Коли ж Тетяна видужала, запросив на денний сеанс у кіно.

Зустрічалися кілька місяців. На Танин день народження Степан запропонував їй заміжжя.

– Я ж за тебе на два роки старша. Та й діти. Може, вони не будуть любити мене?

Після одруження Тетяна перебралася з гуртожитку в Степанову двокімнатну квартиру. Леся з Ромком спершу дивилися на чужу тітку боязко. Потім звикли. Почали кликати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли чула, як хтось називав Тетяну мачухою, відрубувала:

– Дай Боже усім дітям таких матерів!

Степан заводив мову про третю дитину. Тетяна відповідала, що Ромко і Леся їй стали рідними.

Час минав швидко. Ось і діти майже дорослі. Ромко мріє про політехніку. Леся хоче стати дизайнером. Степан, аби заробити гроші, залишив підприємство й поїхав за кордон працювати на будові.

Ромко майже одразу після закінчення вузу вирішив одружитися. Відгуляли весілля. Молоді оселилися у квартирі Степанової матері, яка заповіла помешкання внукам. Степан знову збирався на роботу за кордон, аби підсобити Лесі. Тільки зі здоров’ям було не все гаразд. Тетяна просила піти до лікарів.

– Трохи попрацюю, приїду й тоді піду, – відповів.

Цього разу Степан на роботі довго не затримався. Недуга змусила повернутися додому. Згасав на очах. Лікарі казали: зробили все, що могли.

– Ромку, Лесю, дайте слово, що не залишите маму, – попросив незадовго до cмeрті. – Вона вас вибавила. Тепер маєте подбати про неї. Мама – наш добрий ангел. Бережіть її.

Якось випадково Тетяна почула розмову між братом і сестрою.

– Влад пропонує виходити за нього заміж. Але де взяти грошей, аби житло винаймати? Його предки не багаті. А наші з Владом зарплати невеликі.

– Лесю, будете жити з мамою.

– Ага, все життя мріяла. Це ти щасливчик.

Тетяна не надала значення цій розмові. А невдовзі й забула про неї.

Влад прийшов у зяті. Згодом Тетяна помітила: донька змінилася. Стала нервовою. То на неї гляне з ока. То на чоловіка накричить. Гадала, молоді звикають один до одного, тому й гиркаються.

Цього недільного дня Тетяна прокинулася рано. Взялася смажити млинці. Зачинила двері на кухню, аби не збудити дітей. І ця клята тарілка. Вислизнула з мокрих рук і гепнулася на долівку. Розбилася вдрузки об кахельну плитку. На кухню влетіла злісна Леся:

– Чого ви товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.

– Млинців хочу приготувати, – виправдовувалася.

– Не треба нам годити! І взагалі, ви для нас чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали вас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер. Можете забиратися, якщо хочете. Це наша з Ромком квартира. Її отримали мама з татом, а не ви. Зрештою, у вас є хата в селі. Пенсіонерам подобається в землі порпатися.

– Лесю, дитино

– Ой, не треба цих ваших ніжностей. Яка я вам дитина?

Леся більше не кликала Тетяну мамою. І від Ромка повіяло прохолодою.

Ще з порога Тетяна зрозуміла: в хаті черговий скандал.

– Я не збираюся нaрoджyвати! – викрикувала Леся. – Для дитини окрему кімнату треба. А поки тут живе та. Абopт! Завтра ж піду.

– Не треба гyбити дитину, – втрутилася у розмову Тетяна. – Звідси піду я.

Леся у відповідь лише хмикнула.

Її ніхто не зупинив, коли збирала свої пожитки. Ромко із Владом мовчки сиділи на кухні. А Леся слідкувала, аби Тетяна не взяла чогось зайвого.

Читайте також: “Вагiтнiсть підтвердилася. Кидай нарешті свій мішок з грішми. Мені погано без тебе! Цілую”

– Щось маєте для мене, Ганнусю? – вкотре запитала Тетяна у сільської листоноші. Сподівалася: якщо не Леся, то, може, хоча б Ромко пришле вітальну листівку.

Свята минули. А діти так і не згадали про свою добру мачуху.

Автор – Ольга ЧОРНА

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram