Мати-не-мачуха
Тетяні радили продати батьківську хату в селі. Мовляв, все одно в місті живеш. Квартиру маєш. Двоюрідний брат уже й покупців знайшов, натякнувши на «скромну» винагороду за посередництво.
Продавати хату Тетяна не хотіла. Проте, на всяк випадок, запитала в Степана, чоловіка:
– Що будемо робити?
– Дачі не маємо. А біля хати город, садок. Та й внуків колись будемо мати куди возити.
Уперше Тетяна святкувала Різдво наодинці. Наготувала смаколиків. Зробила різдвяний букет з гілочок сосни і ялинки. Тільки радості не було.
– Не побивайся так, Таню, – розраджувала сусідка Ярина. – Коли припече, опам’ятаються твої дітки.
– Може, я їх погано виховувала?
– Таню, часом рідна матір так не труситься над своїми дітьми, як ти над Степановими. Хіба я не бачила?
– Якби він був живий. Треба було нaрoдити свою дитину.
Тетяна зі Степаном працювали на одному підприємстві. Степанова дружина пoмeрла, залишивши чоловікові двох малих дітей. Ромкові було чотири роки, Лесі – два. Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдiвця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто.
Степанова мати, рідна сестра, теща по черзі бавили Ромка і Лесю. Якось мати сказала:
– Сину, так не може довго тривати. Може б ти подумав про одруження? Хай би діти, поки малі, звикали до нової сім’ї.
– Ви знаєте, мамо
– Знаю, що ти кохав Нелю. Але її, на жаль, не повернеш.
– Гадаєте, за вдiвцями з двома дрібними дітьми жінки у черзі стоять?
Тетяна послизнулася на сходах і добряче втовкла ногу. На підмогу підоспів незнайомий чоловік.
– Давайте, допоможу дійти до медпункту. Якби наш директор ось так то відразу порядок навели б. Ви тут працюєте?
– Працюю, – простогнала Тетяна.
– І я також.
Так і познайомились. Степан, як і обіцяв, навідав її у гуртожитку після роботи. Сусідка, з якою мешкала у кімнаті, лукаво запитала:
– Це твій кавалер? Чому не зізнаєшся? Симпатичний. Рада за тебе. Нарешті! Тридцять – не двадцять. Давно тобі заміж пора, Танько.
– Який кавалер? Допоміг до медпункту дошкутигальти. І діти в нього є.
– Жаль.
– Він удiвець.
– О-о-о
Степан кілька разів, поки Тетяна хворіла, приходив до гуртожитку. Довго не засиджувався – вдома чекали діти. Коли ж Тетяна видужала, запросив на денний сеанс у кіно.
Зустрічалися кілька місяців. На Танин день народження Степан запропонував їй заміжжя.
– Я ж за тебе на два роки старша. Та й діти. Може, вони не будуть любити мене?
Після одруження Тетяна перебралася з гуртожитку в Степанову двокімнатну квартиру. Леся з Ромком спершу дивилися на чужу тітку боязко. Потім звикли. Почали кликати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли чула, як хтось називав Тетяну мачухою, відрубувала:
– Дай Боже усім дітям таких матерів!
Степан заводив мову про третю дитину. Тетяна відповідала, що Ромко і Леся їй стали рідними.
Час минав швидко. Ось і діти майже дорослі. Ромко мріє про політехніку. Леся хоче стати дизайнером. Степан, аби заробити гроші, залишив підприємство й поїхав за кордон працювати на будові.
Ромко майже одразу після закінчення вузу вирішив одружитися. Відгуляли весілля. Молоді оселилися у квартирі Степанової матері, яка заповіла помешкання внукам. Степан знову збирався на роботу за кордон, аби підсобити Лесі. Тільки зі здоров’ям було не все гаразд. Тетяна просила піти до лікарів.
– Трохи попрацюю, приїду й тоді піду, – відповів.
Цього разу Степан на роботі довго не затримався. Недуга змусила повернутися додому. Згасав на очах. Лікарі казали: зробили все, що могли.
– Ромку, Лесю, дайте слово, що не залишите маму, – попросив незадовго до cмeрті. – Вона вас вибавила. Тепер маєте подбати про неї. Мама – наш добрий ангел. Бережіть її.
Якось випадково Тетяна почула розмову між братом і сестрою.
– Влад пропонує виходити за нього заміж. Але де взяти грошей, аби житло винаймати? Його предки не багаті. А наші з Владом зарплати невеликі.
– Лесю, будете жити з мамою.
– Ага, все життя мріяла. Це ти щасливчик.
Тетяна не надала значення цій розмові. А невдовзі й забула про неї.
Влад прийшов у зяті. Згодом Тетяна помітила: донька змінилася. Стала нервовою. То на неї гляне з ока. То на чоловіка накричить. Гадала, молоді звикають один до одного, тому й гиркаються.
Цього недільного дня Тетяна прокинулася рано. Взялася смажити млинці. Зачинила двері на кухню, аби не збудити дітей. І ця клята тарілка. Вислизнула з мокрих рук і гепнулася на долівку. Розбилася вдрузки об кахельну плитку. На кухню влетіла злісна Леся:
– Чого ви товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.
– Млинців хочу приготувати, – виправдовувалася.
– Не треба нам годити! І взагалі, ви для нас чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали вас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер. Можете забиратися, якщо хочете. Це наша з Ромком квартира. Її отримали мама з татом, а не ви. Зрештою, у вас є хата в селі. Пенсіонерам подобається в землі порпатися.
– Лесю, дитино
– Ой, не треба цих ваших ніжностей. Яка я вам дитина?
Леся більше не кликала Тетяну мамою. І від Ромка повіяло прохолодою.
Ще з порога Тетяна зрозуміла: в хаті черговий скандал.
– Я не збираюся нaрoджyвати! – викрикувала Леся. – Для дитини окрему кімнату треба. А поки тут живе та. Абopт! Завтра ж піду.
– Не треба гyбити дитину, – втрутилася у розмову Тетяна. – Звідси піду я.
Леся у відповідь лише хмикнула.
Її ніхто не зупинив, коли збирала свої пожитки. Ромко із Владом мовчки сиділи на кухні. А Леся слідкувала, аби Тетяна не взяла чогось зайвого.
– Щось маєте для мене, Ганнусю? – вкотре запитала Тетяна у сільської листоноші. Сподівалася: якщо не Леся, то, може, хоча б Ромко пришле вітальну листівку.
Свята минули. А діти так і не згадали про свою добру мачуху.
Автор – Ольга ЧОРНА
За матеріалами видання “Наш День”
