fbpx

Мама і тато, дякую вам за життя

Мене виховували унікальним чином. Ніяких заборон і обмежень. Ніяких «ні» і «не можна». Ніяких кордонів. Так-так, ви правильно зрозуміли – ніяких кордонів, від слова «зовсім».

Можна було все. Все дозволено. За будь-який вчинок, проступок, косяк, і пробу світу на смак будь-яким способом, в тому числі деструктивним – безумовне прийняття.

Обмалювала шпалери в орендованій квартирі, а грошей на ремонт у батьків немає – ніхто не кaрає, не сварить, не читає моралі, не пояснює, що таке «добре» і що таке «погано».

Це дивне виховання, так. Всі психологи, особливо дитячі, можуть заволати: «Як же так! Треба було відокремити вчинок від особистості. Треба було пояснити дівчинці, що вона хороша, а вчинок її поганий, він приведе до таких-то проблем і негативних наслідків».

Але у моїх батьків був якийсь особливий підхід.

Радянські часи. Штори – дефіцитні. Я вирізала з них звіряток – верблюдиків, пінгвінчиків, конячок. І нічого.

Та ж орендована квартира. Сім’я ледве зводить кінці з кінцями. Мама – вчителька, тато – військовий. Мені стало цікаво дізнатися, як далеко може літати тапок і наскільки він важкий при взаємодії з іншими предметами. Підсумок – розбита хазяйська люстра. І нічого.

Дівчинка в пісочниці мене образила. Я її вдарила по обличчю залізним совочком. Дівчинка плакала і затискала рукою червоний рубець. Був скандал. Батьки дівчинки кричали на мою маму. Мама стояла і мовчки їх слухала. І не сказала мені жодного слова. І ось тут починається магія. Вона давала мені свободу самій зробити свої висновки – про свої вчинки. Вона мене не виховувала. Вона мене просто любила і тотально довіряла тій силі всередині мене, яку можна було б назвати мудрістю душі. Вона довіряла тому, що ця мудрість сама, без навіювань і обстругування Буратіно, розбереться, як треба жити. І ця сила вчилася сама розбиратися.

Читайте також: 19-річний закарпатець, поїхавши на заробітки, зустрів cпoкyсливу італійку: “Забиpайся в свою Україну, поки ще тут не має у тебе великих пpоблем”

Дівчинка плакала. Затискала щоку. На дитячому майданчику стояв крик і виття. Всі бігали. Кричали на мою маму і засуджували її. Вона переживала все, що відбувається. Я стояла і спостерігала. Більше я ніколи не ображала дітей.

Почувши, як власниця квартири лає мою маму за шпалери і лампу, я більше ніколи не псувала чуже майно. У моїй голові щось сходилося. Я зробила вчинок, за який маму лають. А вона мене не кричить, вона приймає удар на себе. І я буквально кожною фіброю душі відчувала це батьківське благословення – тотальну любов, абсолютна прийняття, абсолютну довіру. І ця любов розкриваласяв мені особливим чином. Любов’ю до життя. Це важливо. Адже тотальна свобода, яку мені давали і до якої привчили, завжди може розвернутися і проти: свободою вбивати, свободою заподіювати шкоду собі і іншим, свободою творити зло. На те вона і свобода! Але ні. Якщо свобода йде у зв’язці з любов’ю і довірою, то ця любов, наповнивши і переповнивши душу, починає виливатися в світ. А якщо ти любиш, ти вже не можеш заподіяти шкоду.

У мене з’явилася дивна звичка років в чотири. Світ предметів і об’єктів я вже вивчила. Прийшов час вивчити людей. І я стала ходити по гостях. Одна. Приходжу в будь-яку незнайому квартиру, стукаю – і стою на порозі. Мовчки. Мені відкривають двері. Купа питань – хто я, звідки, загубилася чи, і де мої батьки. Я просто стояла на порозі і мовчала. Обіймаючи свою ляльку наречену, в своїй в’язаній шапці будьонівці з довгими гуфі вухами. Мене пускали в квартиру. Я проходила. Роззувалась. Ходила по квартирі, розглядала всякі цікаві речі, грала з іграшками, якщо вони були, мене годували – і в якийсь момент я несподівано збиралася додому і йшла, залишаючи здивованих господарів квартири.

В день я робила кілька таких візитів. Мама моя бігала по району, розпитуючи всіх, чи не бачили вони дівчинку з лялькою нареченою в шапці будьонівці з довгими гуфі вухами – їй добрі люди говорили, куди я пішла, і на якийсь стежці-доріжці ми завжди з нею випадково зустрічалися. Вона просто брала мене за руку і вела додому. Так, вона хвилювалася, так, вона шукала. Але я жодного разу не почула від неї ніякого осуду, критики, лайки і моралі. Мовчки брала мене за руку і вела додому.

Вона довіряла моєї інтуїції. Якщо я відчую погану людину – я не піду до неї у квартиру. Вона довіряла тому, що я сама навчуся розбиратися в людях. І я навчилася. Саме тоді. І з тих пір у мене немає бар’єрів у спілкуванні з будь-якими людьми. Всі люди брати. Немає ніяких вертикалей, дистанцій і субординацій. Будь-хто, ким би він не був, хоч президентом Всесвіту, мій друг. Це стало важливою особливістю. Я спілкувалася завжди, як з друзями зі своїми роботодавцями та науковими керівниками, і ніколи не боялася людей, якого б статусу, посади і важливості вони не були. Адже в гості у свої чотири роки я ходила до всіх. А скільки чаю з тістечками було випито з ними.

Звичайно, в підлітковості були усілякі-різні дослідження світу. І n’янки, і розгyльно-загyльний спосіб життя, і ранок, що починається з вiскі. Але всередині мене вже було це щось – любов, довіра, прийняття. Цей батьківський оберіг. Тому я, в пошуках кордонів життя і смeрті, добра і зла, щастя і страждання, чорного і білого доходила до них і завжди залишалася по цей бік. Доходила – сама – до своїх кордонів. Не маминих. Не татових. Не чиїхось ще. До своїх власних. Роблячи власні вибори. Власні помилки і висновки.

Дивно, але ось цю рідкісну манеру виховання підтримував і тато. У нього було своє вираження любові до мене. Він вирощував в мені красу. В ті часи книги були дефіцитом, а він відшукував величезні глянцеві стокілограмові альбоми живопису та фотоальбоми і годинами вивчав їх зі мною. У п’ять років я знала скарби всіх світових музеїв. Побіжно читала – і читала багато, тато навчив. Він купив мені кращі колекції казок народів світу. Я навіть не уявляю, скільки сил йому довелося вкласти, щоб в епоху лютого дефіциту за все, і книг в тому числі, знайти для мене ці книги.

Я не знаю, чи праві були мої батьки, даючи мені тотальну свободу. Праві вони чи ні – я вклоняюся їм в ноги за цей подарунок. Завдяки йому я не маю знання про те, що є якісь межі людських можливостей.

Мама і тато, дякую вам за любов, віру і красу. Дякую за свободу знайти своє власне щастя. Дякую за свободу здійснювати свої помилки і платити за них свою ціну. Дякую за те, що не вставали між мною і моєю долею. Дякую за силу. Дякую за світ безмежних можливостей. Дякую за життя.

Настя Міхєєва

Джерело.

You cannot copy content of this page