“Мама і тато! Ви нам набридли зі своєю ворожнечею! Ми кохаємо одне одного і вирішили втекти. Шукати марно”

«Кpoвна ворожнеча Іванових і Сидорових» – смішно звучить. Але нам, представникам обох сімей, було не до сміху. Адже все передавалося з покоління в покоління, тим більше що обидва «клану» живуть в одному місті багато десятків років.

У цю ворожнечу мимоволі втягувалися чоловіки та жінки, які приходили в наші родини «з боку». Втягнувся і мій чоловік, Гена. Дочка Олена росла в атмосфері фамільної ненависті до Сидорових. Поки не відбулося те, чого ми найменше чекали.

У сімейних переказах збереглися деякі відомості про доленосну сварку між моїм прадідом Іваном Івановим і Леонідом Сидоровим, що сталася в двадцятих роках минулого століття. Іван і Леонід працювали разом на заводі і дружили, поки обом не сподобалася дівчина Ліда. Зрозумівши, що інтереси їх зійшлися, так би мовити, в одній точці, хлопці насупилися, але спробували вирішити питання в місцевій рюмочній.

«Ох, Ніночка, і нaпилися ж вони! – розповідала мені бабуся, яка знала ту сумну історію зі слів своєї матері. – А після, дитинко, вони побuлuся. Сидоров, звичайно, першим почав. Твоєму прадідусеві тільки відбиватися довелося».

Після тяжкої бiйки Сидоров доповз до нашого сарайчику з дровами і «спалив разом з сарайєм весь дров’яний запас. І тому Іванови всю осінь і зиму мерзли і хворіли, а старенький дід Родя навіть пoмeр. І ось саме дідa, якому було «всього-то восімдес’ят, пожити ще цілком міг»; Іванови пробачити Сидоровим ніяк не могли. Дівчина Ліда ужe благополучно вийшла заміж і зникла з горизонту Іванових і Сидорових, а ворожнеча між родинами росла й міцніла.

Від Івана з Леонідом і їх батьків ненависть дісталася в спадок синам, онукам і правнукам. Нащадки Іванових билися з нащадками Сидорових, ті й інші шкодили один одному всюди, де могли. З роками заводське селище перетворився в місто, Сидорові й Іванові переїхали в нові будинки, а стара ненависть все жила.

Коли я вийшла за Гену і змінила прізвище, для Сидорових все одно залишилася Івановою. Ворожнечу за традицією ми заповідали нашим дітям – моїй доньці Оленці і Віті Сидорову. Обидва знали, які «погані люди ці Іванови (Сидорові), краще триматися від них подалі».

Олена пішла з Вітею Сидоровим в одну школу і частенько говорила мені, що Вітька – дурень, яких мало. Ми з Валею, матір’ю Віті, при випадкових зустрічах на вулиці спопеляли одна одну ненависними поглядами. Чоловіки наші – мій Гена і Костя Сидоров – як навмисне, виявилися співробітниками одного будуправління. Років десять тому вони на смepть зчепилися при розподілі дачних ділянок і не побилися тільки тому, що перешкодили колеги.

Моя Олена навчалася в десятому класі, коли гримнули події тієї незабутньої суботи. Встала я в той день пізно і пішла на кухню, щоб зварити каву. На столі лежала записка: «Мама і тато! Ви нам набридли зі своєю ворожнечею! Ми з Вітею Сидоровим любимо один одного і вирішили втекти. Шукати марно. Альона».

– Гена, вона пішла! – крикнула я. Ноги мої підкосилися, і, мало не в непритомності, я впала на кухонний диванчик.

На мої крики прийшов заспаний чоловік. Мовчки давши йому записку, я зібралася з силами і подзвонила в школу. Мені відповіли, що Олена Зарубіна на заняття не з’явилася.

– Стій-но, у мене є телефон мужика, у якого син вчиться в одному класі з Витькой Сидоровим, – сказав блідий від хвилювання Гена.

Через п’ять хвилин він зателефонував в учительську і, назвавшись Костянтином Сидоровим, попросив до телефону класну керівницю Віті. Її відповідь нас нaжaxала: «Ваш син сьогодні не прийшов на уроки. Прийміть міри”.

– Боже, які заходи?! – застогнала я, коли чоловік поклав трубку.

– Ніна, зберися, – порадив Гена і налив собі чарку коньяку. – Шукай телефони подружок. Будемо дзвонити.

– Припини пити і думай, що робити! – істерично прокричала я і накапала собі корвалолу.

Години дві ми з Геною тepзали свої стільникові, надзвонюючи подругам і однокласницям Оленки. Ніхто з них її не бачив! Кожні п’ять хвилин ми набирали дочкин номер. «Абонент недоступний», – чулося у відповідь.

– Пpoкляті Сидоровs, щоб їм добра не було! – промовила я завчені з дитинства слова.

Ми з Геною сиділи і дивилися то один на одного, то в Альонкину записку. «Нам набридла ваша ворожнеча. Шукати марно». Остання фраза молотом стукала в моїй голові.

Залишалася слабка надія, що дочка все ж з’явиться – зголодніє, замерзне і повернеться додому. Я обстежила Аленкину шафу. Там не було нових джинсів, пари светрів і куртки. Зник і рюкзак, куплений минулого літа для поїздки до моря.

– На вулиці холодно! – побивалася я.

– Вона пішла в дублянці, – прикидав чоловік. – На ній червоні шарф і шапка, черевики на хутрі. Це перерахування обдало мене жaxом: такі описи дають міліції, коли безслідно зникають діти.

– Припини! – крикнула я і розридалася.

Наближався вечір. Гена подивився в синяву сутінків за вікном, потім – в сотий раз – перечитав записку і взявся за телефон.

– Костянтин? – промовив чоловік в трубку. – Це Гена Зарубін. Твій Вітя вдома?

Навіть мені були чутні крики проклятого Сидорова: «Записка! З твоєї донькою! З ранку немає» Мене затрясло від ненависті, я спробувала вирвати у чоловіка трубку, щоб прокричати, як ненавиджу всю його породу, починаючи з прадіда Леоніда і кінчаючи його Вітькой, спoкyсив нашу дівчинку.

Гена м’яко, але рішуче відвів мою руку і, послухавши ще хвилину Костькині крики, сказав:

– Дітей потрібно шукати.

У трубці затихло. Потім знову почувся голос – вже неголосно, мені було не розібрати, що там бубонів ненависний Сидоров.

– Вони вже були у Костіних старих, – сказав мені чоловік, поклавши трубку. – Ті в санаторій поїхали, квартира порожня, але дітей там немає.

Через деякий час, оббіг всі кафе, лікарні і готель, ми з Геною прийшли на вокзал. Чоловік залишився вивчати розклад електричок. Я кинулася в станційну будівлю і зіткнулася там з Валею Сидоровою. Ми, як по команді, відкрили роти і заволали всі, що думаємо «про твого Вітьку, твою Оленку» і всіх Іванових і Сидорових, яких змогли згадати в цю важку хвилину.

З дверей, що ведуть на платформу, з’явився Костя Сидоров, з іншого боку підтягнувся мій Гена. Ми з Валею зраділи підкріпленню і з надією глянули на чоловіків. І ті дружно гаркнули:

– Заткніться, баби!

– Значить, так, – розпорядився похмурий Сидоров, – розходимось і розпитуємо касирку, начальника вокзалу, чергового міліціонера. Ти, Ніно, валяй в диспетчерську.

Незабаром з вокзального репродуктора лунав голос диспетчера Ольги: «Вітя Сидоров, Олена Іванова тьху, тобто, Зарубіна! Вас чекають батьки!» На жаль, марно – діти наші так і не прийшли.

Походивши по місту ще близько години, зробивши заяву про зникнення дітей в міліцію, ми вчотирьох зробили привал у нас на кухні. Сиділи і тяжко мовчали.

– Може, чаю? – запропонував Гена.

– Який чай! – сказали ми з Валею.

– Давай, – буркнув Костя Сидоров.

Гена поставив чайник на плиту і заявив:

– Мене осінило: шлем нашим дітям смс-ки!

– Геннадій має рацію, – сказав Костя Сидоров. – Пишемо приблизно так: «Помирилися. Сидимо у Зарубіних, п’ємо чай».

Ми з Валею взялися за свої мобільники. Я набрала: «Оленко, Вітько! Ми помирилися. Сидимо вчотирьох у нас на кухні, п’ємо чай. Любимо, хвилюємося, чекаємо».

Тепер залишалося тільки чекати.

Мій чоловік приніс шахи і кивнув Кості:

– Зіграємо для розрядки? Чоловіки розставили шахи на дошці. Але яка тут гра!

Я автоматично заварила чай, дістала сир і хліб. Валя спробувала нарізати сир, але ніж випав з її руки.

– А раптом вони сіли в машину до бандитів? – простогнала вона і заревіла в голос.

Я голосно вторила їй.

– По телевізору вчора показували – проридала Валя.

– Так замовкни ти! Без тебе нудно, – огризнувся її чоловік.

Валя, давлячись риданнями, взяла чашку, понюхала чай і запитала:

– З чим заварювала?

– З мелісою, – автоматично відповіла я.

– А ваша Оленка нічого, красива дівчинка, – крізь сльози сказала Валя.

– Так, красива, – схлипнула я. – А ваш Вітя вчиться добре. Повисла довга тяжка пауза.

Чоловіки робили вигляд, що грають. Ми з Валею час від часу приймалися плакати, представляючи всякі жaхи, які могли статися з нашими дітьми. Не знаю, скільки тривало наше скopботне бдіння.

І раптом треллю залився дверний дзвінок. Ми, дружно схопившись, кинулися в передпокій. Я випередила всіх і тремтячими руками стала відмикати замок, гарячково повторюючи:

– Зараз, зараз …

Вони стояли біля ліфта – Вітя попереду, як би затуляючи Оленку. Обидва дивилися насторожено, ніби готові втекти, якщо що. Ми з Валею кинулися до них, хором вигукуючи: «Вітю! Оленко! Де ви були? Вибачте нас!» Валя поперемінно цілувала то свого сина, то Оленку, а я плакала, намагаючись пробитися до дітей, щоб теж розцілувати їх. Наші чоловіки стояли в дверях, схвильовані і збентежені.

– Ви точно помирилися? – строго запитав Вітя.

– Мама, тато, ви більше не будете? – подала свій голосок моя люба донька.

– Та щоб їм усім, цим Сидоровим і Івановим! – гаркнув Костя Сидоров.

Читайте також: Нехай чоловік краще на заробітках сидить: “Це ви з батьком копійки складали, щоб дім збудувати, дітей вивчити. Я так не хочу”

Всі разом замовкли.

– Та щоб їм на тому світі добре жилося, хотів я сказати, – поправився Костя і додав: – Ходімо вже всі в квартиру, а то сусіди збіжаться. Соромно.

І ми всі разом пішли до нас – пити чай. Потім наші діти називали цю подію «великим чайним перемир’ям». Між іншим, Вітя і Оленка весь день ховалися там, куди нам і в голову не прийшло заглянути. У старому, призначеному на знос будинку. В тому самому, де майже сто років тому мирно жили Іванови і Сидорови.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram