Я сиділа за маленьким столиком у затишній кав’ярні, куди запросила свою подругу Емілію. Вона завжди була тою, хто міг мене зрозуміти без зайвих слів, тому, коли вона нарешті увійшла, я зітхнула з полегшенням. Від її погляду не сховалося, що я чимось дуже стурбована.
— Оксано, що сталося? — тихо запитала вона, обережно обіймаючи мене за плечі. — Ти не схожа на себе.
Я сумно усміхнулася і, замовивши собі каву, почала розповідати.
— Пам’ятаєш, як після весілля ми з Артемом переїхали до його батьків? — запитала я, стискаючи пальцями чашку, що була вже ледь теплою.
— Авжеж, ти тоді говорила, що це навіть зручно — поряд з містом і діти будуть рости на свіжому повітрі, — відповіла Емілія, уважно слухаючи.
Я кивнула, але у моїх очах з’явилася тінь смутку.
— Так, так і було на початку… Але з часом я зрозуміла, що це пастка, в яку я сама себе загнала. Ти знаєш, моя свекруха, Ганна Олександрівна, справжній генерал у джинсах. Вона контролює кожен наш крок. Я, звичайно, спочатку думала, що це нормально, адже ми жили у їхньому будинку, а не у своєму. Ну, думаю, так треба, потерплю трохи, а потім все зміниться. Та ось тільки нічого не змінювалося. Моя свобода та мрії, здається, повністю випарувалися.
Емілія відклала ложку і зосереджено дивилася на мене, але не перебивала.
— Знаєш, коли ми з Артемом почали сваритися, я сподівалася, що він підтримає мене, як і обіцяв. Що він на моєму боці, — продовжувала я, стримуючи сльози, що вже підступали до очей. Але одного дня після чергової сварки він пішов спати на диван. Я думала, що він вибачиться, адже він мене образив.
Але на наступний день він просто повернувся у нашу кімнату. Я спитала, чи ми поговоримо, а він відповів, що так вирішила його мати. Уявляєш? Мама йому сказала, що подружжя має спати в одному ліжку, тому він просто прийшов назад, навіть не визнаючи своїх помилок.
Емілія здивовано зітхнула:
— Так неправильно, Оксано. Він не може так ставитися до тебе.
— І я так думаю, — продовжила я, — тому запропонувала переїхати до моєї старої квартири, хоч тимчасово. І тут мене чекав новий сюрприз: Артем не хоче “жити у цьому панельному курнику”. Це його слова. Я просто не могла більше це терпіти. Вночі я пакувала речі. Зранку взяла нашу донечку й поїхала.
Я на мить замовкла, пригадуючи той ранок, коли я стояла біля дверей і сказала йому, що люблю його, але далі так не буде.
— А що він? — запитала Емілія, напружуючись.
— Артем… нічого. Просто мовчав. Я дала йому вибір: або ми будуємо сім’ю удвох, або я подаю на розлучення. Він не сказав нічого, навіть не спробував затримати мене.
Емілія трохи нахилилася вперед і взяла мене за руку.
— А мама твоя як?
— Вона не підтримала. Сказала, що мені має бути соромно перед сусідами. “Люди ж говорити будуть”, — повторювала вона. Мені було так важко, що навіть моя мати не бачить, через що я проходжу.
Ми сиділи у тиші декілька хвилин. Я обертала чашку у руках, дивлячись у вікно на перехожих, які кудись поспішали.
— Тепер я просто не знаю, що робити. З одного боку, я хочу повернутися, але не хочу жити у таких умовах. А з іншого — страшно починати нове життя, бо Артем був для мене всім… Ти б бачила, яким він був колись ніжним, турботливим. Але зараз, схоже, я йому вже не потрібна. Що мені робити, Еміліє? Я розгублена.
Подруга задумливо подивилася на мене, а потім відповіла:
— Оксанко, ти вже зробила великий крок. Ти зрозуміла, що більше не можеш жити під диктатом та маніпуляціями. Ти не в пастці, як ти думаєш. Ти вже вирвалася і тепер тобі треба вирішити, що для тебе важливіше — власна гідність чи старі зв’язки. А шлюб, якщо він справжній, він вистоїть.
Я кивнула, хоча й не була впевнена, що готова до всіх змін. Але одне я знала точно: повернення до минулого вже не було.
