Весняне сонце заливало Болонью теплим золотом, але на душі у Галини було похмуро й прохолодно, як у старому погребі.
Вона стояла біля вікна просторої квартири Марчелло й дивилася, як на сусідньому балконі тріпоче на вітрі випрана білизна.
Останні кілька місяців після тієї фатальної різдвяної поїздки в Україну їхнє колись тихе й затишне життя перетворилося на мінне поле.
Марчелло — статний, сивівший італієць із тонкими вусами й проникливим поглядом — сидів за столом, неспішно попиваючи еспресо.
Зовні він здавався спокійним, але Галина знала цю його напружену тишу. Вона означала, що зараз почнеться черговий раунд їхньої нескінченної суперечки.
— Олено, ти знову збираєш коробки? — Марчелло кивнув на купу речей біля дверей, розмовляючи своєю дещо жорсткою, але чіткою російською, яку вивчив ще в молодості під час роботи на закордонну компанію. — Ми ж домовлялися.
— Марчелло, це просто дитячі куртки й кілька пачок кави, — зітхнула Галина, повернувшись до нього. Вона вже давно звикла, що в Італії її називають Оленою, але зараз це ім’я звучало з його вуст якось особливо відчужено.
— У Тараса в Тернополі двоє дітей, їм потрібен одяг на наступну зиму. Зараз усе дорого.
Марчелло гучно поставив чашку на блюдце, аж порцеляна бряжчала.
— Дорого? Ти серйозно говориш мені про «дорого»? Олено, твій син їздить на машині, яка коштує як три мої річні зарплати! Його Лексус сяє під сонцем яскравіше, ніж вітрини на Віа Інчіпендза! А ти надсилаєш його дітям куртки? Це абсурд!
— Ти нічого не розумієш! — спалахнула Галина, підходячи ближче до столу. — Машина — це необхідність! Він крутиться, як може, намагається заробити, возить товар!
Зараз в Україні такий час, що без авто нікуди. Чому ти рахуєш кожну копійку, яку я заробляю у своєму готелі? Я ж не прошу у тебе грошей на ці посилки!
— Я не рахую твої копійки, я рахую свій здоровий глузд! — Марчелло підвівся, активно жестикулюючи, як справжній італієць.
— Хто купує підліткам телефони за тисячу євро? Хто? Навіть мій син, Крістіан, який працює інженером і щовечора вечеряє у нас твоєю лазаньєю, ходить зі старою моделлю, бо знає ціну грошам!
А твої онуки в Луцьку тицяють пальцями в екрани останніх айфонів і навіть не сказали мені «дякую» за ті дві велетенські коробки іграшок, які ми ледь запхали в автобус на Різдво!
— Вони соромилися, вони ж не знають мови! — захищала рідню Галина, хоча всередині в неї все стискалося від образи. — Мої діти — не марнотрати. Вони просто хочуть жити нормально, як усі люди!
— Нормально? — Марчелло гірко усміхнувся й підійшов до неї майже впритул. — Твоя невістка Ірина зустріла нас у шубі й чобітках із нової колекції.
На ній косметики було більше, ніж продається в усьому центрі Болоньї! Олено, зніми рожеві окуляри. Вони висмоктують із тебе все до останнього цента. Ти працюєш у готелі з восьмої ранку, спину гнеш, прибираєш за туристами, а всі твої євро летять в Україну на брендові сумочки!
— Це моє право! Це моя кров, мої діти! — Галина майже кричала, її голос тремтів від сліз. — Я п’ятнадцять років тут, в Італії, недоїдала, недосипала, доглядала чужих старих сеньйор, щоб мої діти там, удома, ні в чому не мали потреби! Я хочу, щоб вони мали те, чого не мала я! Чому ти мене цим дорікаєш? Ти ж казав, що кохаєш мене, що підеш за мною на край світу! А тепер рахуєш, скільки сумок купила моя невістка?
— Тому що я люблю тебе, дурна ти жінко! — гаркнув Марчелло, але тут же збавив тон, хоча в його очах палав вогонь. — Я дбаю про твоє майбутнє!
Ти подумала, що буде через десять років? Що буде, коли ти не зможеш прибирати номери в готелі? Коли твої руки покриються артритом, а спина відмовить? Ти думаєш, твій син продасть свій Лексус, щоб купити тобі ліки? Чи невістка в дорогій шубі приїде доглядати тебе?
Ці слова вдарили Галину в саме серце. Вона згадала ту розмову в машині, коли вони тільки поверталися з України, і той страшний натяк, який з того часу не давав їй спати ночами.
— Ось ти знову про це! — прошепотіла вона, відступаючи на крок. — Знову натякаєш на мою старість… Значить, правий ти був тоді? Ти вже зараз плануєш, як мене позбутися?
Думаєш: «Ось Олена постаріє, стане немічною, навіщо вона мені потрібна тут, у Болоньї, відправлю її назад»? Ти тому мені ці сцени влаштовуєш, бо шукаєш привід виставити мене за двері?
Марчелло на мить занімів від подиву, його обличчя витягнулося, а потім налилося багрянцем.
— Що ти верзеш? Я? Виставити тебе? — він схопився за голову.
— Мамма міа, жінко, ти взагалі мене чуєш? Я взяв на себе всі витрати тут! Я купую продукти, я оплачую комунальні, я намагаюся зробити так, щоб ти свій заробіток могла відкласти на банківський рахунок! Для ТЕБЕ! Для твоєї старості БІЛЯ МЕНЕ!
— Тоді навіщо ти кажеш, що вони мене проженуть? — Галина закрила обличчя руками, сльози нарешті бризнули з очей. — Навіщо ти кажеш, що я їм буду не потрібна? Це ж мої діти… Вони мене люблять…
Марчелло глибоко зітхнув, підійшов і обережно, але впевнено опустив її руки від обличчя, заглядаючи в очі. Його голос звучав тихо, але в ньому була залізна, твереза впевненість людини, яка прожила життя.
— Олено, подивись на мене. Вони люблять твою допомогу. Вони звикли, що мама — це безкінечний банкомат у сонячній Італії. Коли ми були в Луцьку, твоя донька Христина бідкалася, що їй урізали зарплату, так? Бідкалася!
Але наступного дня вона повела нас у найдорожчий ресторан міста й замовила стільки їжі, ніби ми святкували перемогу у лотереї. І хто платив? Ти платила, бо тобі стало її шкода!
Галина мовчала, кусаючи губи. Вона згадала той вечір у ресторані. Їй справді було ніяково, коли принесли величезний рахунок, але вона просто не могла дозволити, щоб донька почувалася бідною перед іноземним гостем.
— Вони дорослі, Олено, — продовжував Марчелло, відпускаючи її руки й сідаючи назад на стілець. — Сину майже тридцять. Доньці — двадцять сім. Вони мають самі давати собі раду.
А якщо ти зараз віддаси їм усе, до останнього цента, то коли прийде час повертатися чи просто відпочити — у тебе не буде нічого. І знаєш, що найстрашніше?
Коли ти приїдеш жити до них без грошей, просто як старенька мама, якій потрібна кімната і турбота… вони звикнуть до цього дуже важко. Бо вони не звикли ДАВАТИ. Вони п’ятнадцять років звикли тільки БРАТИ.
— Ти жорстокий, Марчелло, — тихо сказала Галина, витираючи сльози серветкою. — Ти не знаєш нашої ментальності. У нас батьки віддають дітям усе.
— Це не ментальність, це егоїзм із боку дітей і сліпота з боку батьків, — відрізав італієць. — Я люблю тебе. Я хочу жити з тобою тут, зустріти старість, гуляти парками Болоньї, їсти джелато з Крістіаном і твоїми онуками, якщо вони приїдуть у гості.
Але я не хочу бачити, як тебе обкрадають під виглядом синівської любові. Наступного тижня ми йдемо в банк.
— Навіщо? — злякалася Галина.
— Відкриємо тобі особистий ощадний рахунок. Половину твоєї зарплати з готелю ти будеш класти туди. Жодних посилок із телефонами та брендами.
Куртки онукам — добре, я сам їх куплю. Але Лексуси нехай заправляють самі. Якщо ти відмовишся — значить, ти не довіряєш мені й не бачиш нашого спільного майбутнього.
Марчелло встав, узяв свій піджак і попрямував до виходу.
— Я йду на роботу. Подумай про це, Олено. Подумай добре, з ким ти і яке життя будуєш.
Двері за ним тихо зачинилися. У квартирі запанувала тиша, порушувана лише цоканням настінного годинника. Галина сіла на диван, обхопивши руками коліна.
На столі лежав її телефон. Хвилину вона вагалася, а потім відкрила Скайп. На екрані світилося повідомлення від сина Тараса, надіслане годину тому:
«Мам, привіт! Слухай, тут на Лексусі треба зимову гуму міняти, а то стара зовсім лиса, їздити небезпечно. А з грошима зараз сам знаєш як… Зможеш підкинути трохи до кінця тижня?»
Галина дивилася на екран, і слова Марчелло — важкі, холодні, але такі логічні — знову зазвучали в її голові.
Вона вперше в житті не відповіла на прохання сина миттєво. Вона вимкнула екран, підійшла до дзеркала, подивилася на свої втомлені очі, навколо яких уже збиралися зморшки, і тихо прошепотіла сама до себе:
— Невже він справді має рацію?..
Галина Червона
