Мама взагалі ніколи мене не любила. Просто була байдужа. Мені завжди здавалося, що вона десь не тут, не зі мною і не з татом, не в родині

Мама взагалі ніколи мене не любила. Просто була байдужа. Мені завжди здавалося, що вона десь не тут, не зі мною і не з татом, не в родині.

Я не могла розповісти їй ні про що – просто не було сенсу. Вона якось відчужено кивала головою. А то і говорила: «Досить базікати, відчепися».

Вона не обіймала мене і не цілувала ніколи. А мені так цього хотілося. Я із заздрістю дивилася на подружок, яких обіймають мами, і тихенько, про себе плакала. Мені здається, тому я навіть не знаю, що таке любов.

Що сказала б мама, якби вона могла. «За кілька років до того, як ти народилася – я втратила дитину. Тоді ще не було узі, але я точно знаю, що це був хлопчик – мій улюблений син.

Я вже знала його ім’я, придумала його. Пам’ятаю, як стояла біля вікна, дивилася в небо на птахів і розмовляла з ним. І знаєш, мені здається я до сих пір там стою.

Все життя стою, вже багато років. Біля вікна, з сином. Наче в іншому, паралельному світі. І ми дивимося разом на пташині крила, що розкреслюють повітря. І прости. Я не можу звідси піти.»

Мама зробила рівно стільки, скільки могла. Іноді – більше. У неї не було – ні книжок, ні блогів, ні психолога на зв’язку. І у кожної мами – така історія – своя. І вона – значно складніша, ніж здається нам з нашого дитинства.

І – мама не могла Вам про неї сказати.