Мій син Мирослав завжди був трохи відлюдькуватим та самостійним. Не те щоб він був поганим, ні. Добрий хлопець, дуже дорослий та відповідальний для своїх дев’ятнадцяти років. Відверто кажучи, я навіть трохи ним пишаюся, бо він, як і я, художник. Ми разом проводили довгі вечори у студії, обговорювали мистецтво, створювали щось нове. Однак його “вулична творчість”, це його захоплення графіті – не зовсім те, що мені до душі.
— Що це за мистецтво – малювати на стінах? – часто запитувала я. Але не могла і не хотіла втручатися у його життя. Це його шлях. Він молодий і, зрештою, колись він подорослішає, знайде своє справжнє покликання. Я була впевнена, що після закінчення Академії мистецтв це мине і він займеться монументальним мистецтвом, скульптурою чи живописом. А поки — нехай експериментує, створює власний стиль.
Одного разу Мирослав привів додому свою однокурсницю Юлію. Дівчина здалася мені дуже серйозною, навіть занадто дорослою для своїх вісімнадцяти. Говорила розумно, дивилася на світ з мудрістю, притаманною старшому поколінню. Видно було, що вона з хорошої родини, вихована і я подумала: “Ну, якраз те, що треба моєму Мирославу. Хтось, хто допоможе йому зосередитися на чомусь серйознішому, ніж малювання на стінах.”
Але яке здивування на мене чекало!
Одного дня Мирослав прислав мені повідомлення: “Мамо, не чекай мене на вечерю, у Юлі вдома біда.” Я не знала, що й думати. Спробувала подзвонити, але він не відповідав. Лише наступного дня мій син зателефонував і я почула його голос:
— Мамо, там сталося дуже погане… Мама Юлі раптово відійшла у вічність.
— О, Боже… — моє серце забилося частіше. — А що з батьком? Як Юля тримається?
— Це складно, мамо, — Мирослав зітхнув. — Річ у тім, що мама Юлі чекала на дитину. Малюк вижив, але…. Вітчим не хоче виховувати її брата. Збирається віддати його до інтернату. Юля вирішила взяти його під опіку.
— Що?! — Я не стрималася. — Вона ж сама ще дитина! Як вона планує це зробити? Їй тільки вісімнадцять!
— І тому ми вирішили одружитися, — сказав син.
Я ледь не впустила телефон.
— Що?! Мирославе, тобі теж тільки дев’ятнадцять! Ти ж сам ще дитина! Одружитися? І взяти на себе відповідальність за брата Юлі? За чужу дитину? Це ж не іграшка!
— Ми вже все вирішили, — твердо відповів мій син. — Я хочу допомогти Юлі виховувати її брата. Ми впораємося.
Я мовчала кілька хвилин, намагаючись зібрати думки докупи. Як?! Вони ж самі ще діти, не мають ні свого житла, ні стабільної роботи, ні, зрештою, досвіду. Та я знала одну річ: сперечатися з Мирославом марно. Він був впертим, як осел і, якщо щось вирішив, то вже нічого не змінить. Тому я вирішила не загострювати ситуацію.
— Добре, — видихнула я нарешті, — Ви поки житимете у мене. Ніяких гуртожитків, ніяких орендованих квартир. Але, — додала я, — коли зрозумієте, що це занадто важко, я не буду вас засуджувати. Якщо Юля вирішить віддати брата на усиновлення, це не буде соромом. Рано чи пізно ви самі це усвідомите.
— Дякую, мамо, — тихо сказав Мирослав. – Я чула полегшення в його голосі.
Перші місяці були важкими. Юля вчилася бути мамою, хоча і сама була ще дівчинкою. Я бачила, як вона безсонними ночами доглядала за Юрком, змінювала памперси, годувала його з пляшечки. Мирослав теж старався, хоча часом здавався втомленим. Я намагалася не втручатися, хоча іноді не могла стриматися й давала поради. Часто ловила на собі роздратовані погляди Юлі. Мабуть, вона думала, що я не довіряю їй.
Минуло кілька місяців і я почала помічати зміни. Юля стала більш впевненою у своїй ролі, Мирослав навчився розуміти потреби малюка. Вони разом ходили з ним на прогулянки, купували іграшки, приділяли йому всю свою увагу.
І навіть примудрилися не кинути навчання, що було найдивніше. Я почала розуміти, що, можливо, я помилялася. І позиція Юлі заслуговує на повагу. Вони дійсно впоралися. Малий Юрко став частиною нашої родини. І хоча вони грозилися переїхати в орендовану квартиру, я була впевнена, що Юрко залишиться жити у нашому домі ще довго. Він — майже мій онук, хоч і не рідний, але такий близький.
— Мамо, — якось сказав Мирослав за обідом, — дякую тобі за підтримку. Ми дійсно дуже вдячні, що ти була поруч, навіть коли ми самі в тобі сумнівалися.
Я посміхнулася.
— Що ж, синку, — відповіла я. — Ви не лише довели, що здатні бути батьками, а й навчили мене важливої речі: інколи потрібно дозволяти дітям робити власні помилки.
Мирослав кивнув, а Юля тихо додала:
— Ми дуже вас любимо і дякуємо за все.
І хоча я все ще боялася за їх майбутнє, у той момент я зрозуміла, що вони вже давно не діти.
