Мама заплющила очі, щоб не дати пролитися сльозам. – Доню, краще б я з батьком пішла, ніж у тебе на шиї каменем висіти… Життя тобі не даю

Тоня з перших днів роботи була тихою та спокійною дівчиною. Незважаючи на це, після спілкування в ній відчувалася внутрішня впевненість. Керівник відділу Віталій Сергійович не міг натішитися на нову співробітницю.

Тоня схоплювала все на льоту, завжди була готова залишитися за понаднормові або когось замінити. Було видно, що дівчина повністю віддається роботі, а керівник, у свою чергу, був за це вдячний та завжди справно виплачував не лише належну зарплату, а й премії.

До колективу дівчина влилася повністю, її часто запрошували на вечірні посиденьки, але вона завжди відмовлялася. Лише кілька разів колеги могли поспілкуватись з нею у неформальній обстановці, коли самі організовували на роботі стіл. Тоді Тоня з радістю приносила домашні частування, які багатьом сподобалися.

– Та вона така сіренька… — сказав чоловік. За дверима закритого кабінету велася повільна розмова між двома співробітниками.

– Але ж щось у ній є, — заперечив інший. — Так, покличу до ресторану! А там посидимо, побалакаємо…

– Не піде. Краще в парк погуляти поклич. Так хоч ганьбитися не будеш.

– Думаєш…

Того ж дня до Антоніни підійшов Олексій і покликав на зустріч.

– Я, мабуть, не зможу… — здивовано сказала вона.

– Ходімо! Просто приємно поведемо час, поговоримо! — продовжував наполягати Олексій.

Дівчина ще трохи подумавши, погодилась.

Увечері Тоня, зайшовши дорогою додому в магазин, обережно відчиняла двері квартири.

– Доню, я не сплю, — тихо долинуло з кімнати.

Антоніна швидко роздяглася і спершу відвідала матір. Жінка лежала там, де її залишила Тоня.

– Хіба Лізи не було? – Запитала дівчина, поправляючи матері подушки.

– Була, але я її швидко відпустила. Що їй сидіти просто так, тим паче погодинна оплата…

– Мамо! – Підвищила голос Тоня. — Оплата тебе має хвилювати в останню чергу!

Тут Тоня побачила, як мама заплющила очі, щоб не дати пролитися сльозам.

– Доню, краще б я з батьком пішла, ніж у тебе на шиї каменем висіти… Адже життя тобі не даю…

– Мамуль, – вона присіла поряд. – З чого ти це взяла? Я ось у вихідні на побачення піду…

Наразі Тоня була рада, що погодилася на зустріч. Вона не могла винести, про що говорила мати. У той день не стало її батька, а маму довго лікували, але був потрібний дорогий курс реабілітації, на яку коштів не було. Тоня вирішила накопичити і робила все для цього. Ось тільки мама не могла прийняти, що її дочка кладе на вівтар своє життя.

– Правда?! — з надією зітхнула жінка.

– Так…

Було видно, як жінка рада, тож навіть неприємні вечірні процедури минули непомітно.

А побачення розпочалося добре. Антоніна з Олексієм мило спілкувалися, гуляючи центром міста. Чоловік сипав веселими розповідями, Тоня щиро сміялася.

– Тонь, давай зайдемо, щось холодно, — несподівано сказав Олексій, коли вони проходили повз ресторан.

Антоніна подивилася на вивіску — це був один із найдорожчих закладів міста.

– Я думаю, це не найкраща ідея… — але він її вже не почув, він заходив усередину. Тоні довелося йти за ним.

Ввічливий адміністратор провів їх за столик і приніс меню.

– Льош… – знову спробувала сказати Тоня.

– Ось дивись, цю яловичину не бери, вона жорстка. Краще рибу, вона тут божественна! – нарешті він підвів на неї погляд. — Як завжди, рахунок навпіл?

Тоня піджала губи, він зовсім не хотів її слухати, а ціни тут такі, що за просту вечерю можна віддати половину зарплати.

– Льош, вибач, але я не готова до таких витрат, — почала вона.

– А, то ти з цих, — скривився Олексій. — Яким чоловіки всі винні?!

– Ти про що? – Не зрозуміла Тоня.

– Ти хочеш смачно поїсти і щоб я платив! Тоді і ти винна…

Тут Тоня не витримала і підвелася.

– Дякую за вечір, – тихо сказала вона і пішла.

Такого приниження Тоня ще не відчувала! Вона ж відразу хотіла сказати, що не хоче до ресторану!

Дівчина довго стояла перед будинком. Мама одразу зрозуміє, що все минуло погано… Та коли Тоня зайшла додому, мама вже спала.

Наступний робочий день розпочався не за планом, вранці Тоню зустріли кілька неприязних поглядів, а в обід настав тихий бойкот. Вже надвечір до кабінету, де сиділа Тоня та ще кілька співробітників зайшов Андрій, колега, з яким в одному кабінеті працював Олексій.

– А я думав, сіренька мишка… — простягнув він, уважно дивлячись на Тоню. Але не отримавши реакції, продовжив:

– Що, не вдалося розвести мужика, так вдаєш скривджену дівчинку?

– Андрію, мої особисті справи тебе не торкаються. Ти заважаєш нам працювати, — спокійно відповіла вона.

– О! Чи ти просто не можеш дозволити собі такий заклад? Ну, так, я одразу сказав, щоб Льошка не ганьбився, а то ще виженуть із пристойного ресторану…

Часткова правда зачепила Тоню. Відразу згадалося, як важко було одночасно доглядати матір у лікарні та ховати батька, як квапливо шукала більш оплачувану роботу, щоб вижити з хворою матір’ю… Дівчина заплющила очі.

– Що тут відбувається? — дзвінко пролунав голос Віталія Сергійовича.

– Та так… — анітрохи не зніяковів Андрій.

– Я все чув, — сказав Віталій Сергійович, а ось Андрій зблід. – А ви, – він оглянув інших співробітників, – так і слухатимете, як ображають дівчину? А ви знаєте, що в неї не стало батька, а на руках хвора мати? Ні? Отже, одного натяку на меркантильність вистачило, щоб засудити, а розібратися в ситуації ніхто не захотів.

Тиша стояла, хтось опустив очі, хтось дивився на Тоню, а сама дівчина мріяла провалитися від сорому.

– Я думав, що зібрав справжню команду, яка разом завжди підтримає іншого. Я розчарований. Андрію, до мене в кабінет, — керівник стрімголов вийшов.

– Тонь, — покликала її колега, але дівчина вискочила з кабінету. Вона встигла забігти до туалету, коли сльози прорвалися.

Нарешті, емоції стихли, прийшло якесь спустошення. Вмиваючись, Тоня усвідомила, що вона вперше плакала від того дня. Весь цей час вона намагалася бути сильною, заради себе, заради мами. Але все має межу…

Тоня невдоволено скривилася, дивлячись на натертий ніс та червоні очі, але сидіти тут немає сенсу.

Коли вона проходила коридором, її гукнув Олексій.

– Тоню, – він підійшов ближче. — Пробач… Правда!

Тоня мовчки дивилася на нього, вона не знала, як реагувати, точніше вона не мала сил.

– Я думав… Просто в мене таке бувало… Я не знаю… Пробач!

Тоня продовжувала мовчки стояти.

– Антоніно, зайдіть до мене, — з кабінету визирнув Віталій Сергійович, чекаючи, коли вона зайде.

– Сідайте, — він відсунув стілець і налив води.

– Я повинен був це сказати, – продовжив він. — Зрозумійте, по-перше, нездорова ситуація у колективі не дасть вам нормально працювати, а по-друге, — він зітхнув, — вам теж треба з кимось поділитися…

– Я б сама розповіла, — тихо відповіла Тоня.

– І я чекав на це. Але ситуація вийшла з-під контролю.

– Звідки ви дізналися? — раптом спитала вона.

– Служба безпеки, — відповів він. — Вони перевіряли вашу особистість і тут випливла справа, в якій ви були позивачем, а там ниточками дійшли до тієї транспортної пригоди та наслідків…

– Вам нічого соромиться, – помовчавши, знову продовжив він. — Ви молоді, здорові і з усім упораєтесь. А тепер і на роботі вам буде легше… Ідіть, додому вже час.

Антоніна повільно пішла по сумку, сподіваючись, що всі вже пішли.

– Тоню, — покликала її Анна. Усі колеги були у кабінеті.

– Вибач, будь ласка, — сказав Коля. — Ото ж знаємо, що Андрію вірити не можна, а все одно попалися. Якщо допомога потрібна, будь-яка, клич!

Усі схвально загули, підтримуючи. А у Тоні знову навернулися сльози.

– Ти чого?! – Аня обійняла дівчину. – Все буде добре…

І справді, все стало добре.