Мама сиділа на старому кріслі, яке давно втратило свою колишню м’якість, і вдивлялася у вікно. За вікном все було тихо, зимова снігова пелена покрила землю, а вона, безсило опустивши голову, думала про багато речей.
Про своє життя, про вчинки, про те, чого вже не змінити. Здавалось, що час минає, а її життя все одно залишилось порожнім, бо вона не могла пробачити собі одну річ — і це було те, чого вона так намагалася уникнути.
«Я ж могла все змінити», — подумала вона. Жінка не могла стерти з пам’яті той момент, коли втративши все, що могла, втратила і найцінніше — свою дочку Богдану. І зараз, після 35 років, їй знову захотілося знайти шлях назад, до того, що було втрачене.
Тоді, багато років тому, її стосунки з Богданою зруйнувалися через одну непрощену помилку, яку мама зробила, коли ще була молодою. І хоч вона завжди сподівалася, що час допомагає, час, здається, тільки погіршив усе.
“Богдано, я знаю, що ти не пробачиш мені. Але я ще маю надію”, — подумала вона, знову вдивляючись у сніг за вікном.
Зараз мама була вже в літньому віці. Її волосся було сивим, а очі — втомленими від пережитих втрат і невиправданих сподівань.
Дитинство її дочки, Богдани, було пронизане її власними помилками. Тепер вона не могла сказати, чи дійсно вона зробила все, що могла, чи просто дозволила своєму гордині і неправильним рішенням зруйнувати те, що могло бути ідеальним.
Богдана була першою і єдиною дитиною. Коли вона народилася, мама була ще молода і, здавалося, що все попереду. Вона прагнула дати своїй дочці все найкраще.
Але важка робота, постійна напруга і відсутність підтримки з боку чоловіка зробили її нетерпимою до всього, що виходило за межі її уявлень про правильність.
Богдана була дуже чутливою дівчиною. Вона була не такою, як її мама. Вона завжди намагалася зробити все якнайкраще, прагнула уваги і розуміння, але часто відчувала відсторонення і незадоволення з боку матері.
“Мамо, я ж стараюся!” — часто говорила Богдана, коли мама була незадоволена її поведінкою чи досягненнями.
Але мама не могла зрозуміти. Вона була занадто поглинута власними проблемами, щоб бачити, як страждає її дочка.
“Ти нічого не розумієш, Богдано! Ти просто не хочеш, щоб я була щасливою!” — кричала вона, коли Богдана намагалася обговорити з нею свої переживання.
Богдана часто мовчала. І одного дня вона просто зібрала свої речі і пішла. Вона не попрощалася, не залишила листа. Вона поїхала в інше місто, намагаючись знайти своє місце у світі, десь далеко від матері, яка не могла зрозуміти її.
Мама багато років не могла зрозуміти, чому Богдана пішла. Вона була вперта, і не визнавала своїх помилок.
Вона переконувала себе, що була правильною, що все робила для добробуту дочки. Але болючі спогади про те, як Богдана стояла на порозі і дивилася на неї з гірким виразом на обличчі, не відпускали її.
Минуло більше тридцяти років. Богдана побудувала своє життя. Вона вийшла заміж, мала двох дітей, але так і не знайшла часу для того, щоб простити свою матір.
Всі ці роки вони не підтримували зв’язок. Мама намагалася знайти її через знайомих, але безуспішно. Вона чекала, сподівалася, що хоча б одного дня дочка приїде до неї.
Але коли мама дізналася, що її самопочуття почало стрімко погіршуватися, вона вирішила зробити крок, який, здавалося, був останнім. Вона написала Богдані листа. Лист, який був сповнений каяття.
«Богдано, моя дорога дитино, я розумію, що ти давно мене не чуєш, і я ніколи не виправлю своїх помилок. Але я все одно хочу, щоб ти знала, що я завжди тебе любила і завжди хочу, щоб ти була щасливою. Я дуже хочу пробачення, навіть якщо ти не готова його дати. Я стараюся знайти внутрішній спокій, бо знаю, що вже мало часу. Сподіваюся, ти зможеш знайти в собі сили зрозуміти мене.»
Цей лист став для неї своєрідним визволенням. Вона відчула, як з її плечей спала якась важка ноша, хоч і не була впевнена, чи буде колись прощення. Вона лише молилася, щоб Богдана хоч якось відреагувала.
День за днем мама чекала відповіді. Вона не сподівалася на щось велике, але надія жила в її серці. І одного дня, після кількох тижнів тиші, вона отримала відповідь. Це була коротка записка:
«Мамо, я отримала твій лист. Я не готова тебе пробачити. Я не можу цього зробити, бо занадто багато болю. Я жила все це життя без тебе, і ти залишила в моєму серці порожнечу. Я не знаю, як далі.»
Мама прочитала ці рядки кілька разів. Її руки тремтіли. Але водночас, вона знала, що це її остання спроба. Вона розуміла, що Богдана не могла пробачити її, і що нічого не змінить уже минуле.
«Я тебе розумію, дочко. І я тебе люблю», — тихо прошепотіла мама.
Але тепер вона знала, що принаймні спробувала. І в її серці залишалася маленька надія, що колись, можливо, через багато років, її дочка зможе пробачити її, хоч її самої вже напевне не буде.
Що б ви порадили Богдані?
Віра Лісова
