Після п’яти років життя у Великобританії, Олена нарешті повернулася додому в заслужену відпустку. З її вікна відкривався вид на Київ, місто, яке стало для неї таким далеким, але водночас рідним. Її життя за кордоном було заповнене навчанням та роботою, але жінка все одно відчувала, що дистанція між нею та близькими з кожним роком тільки зростала.
Олена натиснула на дзвінок дверей і в душі виникло приємне хвилювання. Вона уявляла, як радісно її зустрінуть, як обіймуть. Двері відчинилися і перед нею постала сестра.
— Міла! — вигукнула Олена, але слова застигли на губах. — Чому ти на інвалідному візку?
Її серце наче зупинилося. Міла виглядала жахливо: неохайний спортивний костюм, волосся, зібране у не акуратний хвіст, погляд, наповнений гнівом та болем.
— Ну нарешті, сестричко, — холодно промовила Міла, злегка стиснувши губи. — Згадала про мене. Уявляєш, в автомобільну пригоду потрапила. І до речі, це називається “крісло колісне”.
Олена не могла вимовити жодного слова. Її голова крутилася від безлічі запитань.
— Всі допомогли, чим могли, — продовжила Міла з гіркотою. — Окрім моєї пихатої сестри, якій було байдуже!
— Міло, я… Я ж не знала! — прошепотіла Олена, відчуваючи, як від сорому наливаються її щоки. — Ти перестала відповідати на мої дзвінки та повідомлення.
— Ну, так! — відповіла сестра. — У реанімації це було складно зробити. Та і з переламаною правою рукою теж. Але я записувала для тебе голосові. Мама мала їх тобі відправляти. А потім перестала, бо ти не відповідаєш. Це щоб я не заважала тобі там розважатися.
Олена зупинилася, як від удару. Голосові повідомлення? Які?
— Я… Я нічого не отримувала, — почала вона, намагаючись знайти логіку у тому, що відбувалося. — Мама мені сказала, що ти поїхала з дому, живеш в іншому місті, з нами спілкуватися не хочеш.
Міла уважно подивилася на неї, погляд її наповнився болем, змішаним із недовірою.
— Мама це сказала? – перепитала Олена.
У неї в голові лунали тисячі думок, але жодна з них не давала відповідей на запитання, які наповнювали її душу.
— Мам, — почала Олена, почувши, як двері відчинилися і мати зайшла до кімнати. — Ти нічого не хочеш нам розказати?
Мама зупинилася на порозі, явно не очікуючи побачити обидвох доньок разом. Її погляд стрімко сковзнув з Олени на Мілу, а потім знову на Олену. Вона почала говорити, але зам’ялася, на мить опустивши очі.
— Що відбувається? — голос Олени тремтів. — Чому ти казала мені, що Міла поїхала й не хоче з нами спілкуватися?
— Я… — почала мати, але не могла знайти слів. Її руки нервово смикали тканину фартуха. — Я просто хотіла захистити тебе, Олено.
— Захистити? Від чого? — Міла підняла голос. — Захистити від власної сестри, яка втратила здатність ходити? Ти позбавила нас спілкування на цілих п’ять років!
Мати почала плакати. Її плечі тремтіли від важкості слів, які так і не могли зірватися з її губ.
— Я думала, що ти… що ти вже живеш своїм життям у Великобританії, що не варто тебе турбувати такими справами… — промовила вона крізь сльози. — Ти завжди була така сильна, самостійна. Я боялася, що ти почуватимешся винною, якщо дізнаєшся про все.
Олена закрила обличчя руками. Сльози текли по її щоках і вона не могла їх зупинити.
— Ти думала, що мені було б краще не знати? Що я б відвернулася від Міли сама? — прошепотіла вона, не в змозі повірити, що все це було правдою.
— Я просто… — мати знову намагалася знайти виправдання. — Я не хотіла, щоб ти жертвувала своїм життям через нас.
— Яке життя? — Міла ледве стримувала свій гнів. — Я потребувала підтримки своєї сестри! А натомість залишилася сам на сам з цим усім! А вона тепер на все життя з почуттям провини. Дякую, потурбувалася про нас обох!
Олена підняла очі й подивилася на Мілу. Її серце було розбите, адже вона розуміла, що п’ять років відстані — це було не просто фізична відстань, а ще й емоційна.
— Міло, — тихо промовила Олена, наблизившись до сестри й ставши на коліна біля її візка, — я ніколи б тебе не залишила, якби знала. Я завжди була б поруч. Пробач мені.
Міла дивилася на неї, сповнена гніву та болю. Але щось у погляді Олени, її щирості та відчаї, змінило вираз її обличчя. Вона тяжко зітхнула й простягнула руку сестрі.
— Я завжди думала, що сестри мають бути поруч, — прошепотіла Міла, — але здається, що ми втратили цей зв’язок.
Олена взяла її руку у свою й стиснула.
— Ми його відновимо, я обіцяю. Тепер я буду поруч завжди.
Сестри сиділи, тримаючись за руки й в ту мить обидві розуміли, що попереду на них чекає багато випробувань, але тепер вони пройдуть їх разом.
Вони довго сиділи мовчки, тримаючись за руки. Олена відчувала, як тремтить рука Міли, але розуміла — це не від страху чи болю, а від глибокого розчарування, яке було в її сестрі всі ці роки.
— Ми впораємось, Міло. Тепер усе буде інакше, — сказала Олена, обіймаючи сестру.
— Я сподіваюсь, — тихо відповіла Міла, але в її голосі ще залишалося відлуння недовіри.
Проте, коли мати знову з’явилася у кімнаті, обидві сестри замовкли. Погляд Олени став жорсткішим і навіть у Міли з’явилося щось схоже на холодне презирство в очах.
— Дівчатка, я… — мати спробувала заговорити, але її голос тремтів від напруги. Вона стояла на порозі, мовчазно шукаючи шляхів до примирення. — Я… Я хотіла, щоб у тебе було краще життя, — виправдовувалася вона. — Ти ж завжди була такою самостійною, сильною… Я не хотіла, щоб ти мучилася через нас.
— Ти зробила вибір за нас усіх, — додала Міла, не приховуючи образи. — Я залишилася без сестри, а Олена — без правди. І все це — через твої “благі наміри”.
Мати мовчала. Вона намагалася знайти виправдання своїм діям, але в очах своїх доньок бачила лише холод та відчуження.
— Ми ніколи не будемо такими, як раніше, — підсумувала Олена. — Ми з Мілою спробуємо відновити наші стосунки, але ти…
Вона зупинилася, намагаючись знайти правильні слова, але зрозуміла, що їх просто не існує.
— Ти нас втратила, мамо, — завершила за неї Міла.
Мати намагалася стримати сльози, але вони вже бігли по її обличчю. Вона хотіла підійти ближче, торкнутися доньок, але їхні обличчя були сповнені недовіри та відчуження. Тепер вона була для них чужою.
— Ми можемо пробачити одна одну, — тихо сказала Олена, піднявши очі на сестру. — Але тобі ми цього не пробачимо.
Мати повернулася й вийшла з кімнати. Її кроки були важкими, як і тягар провини, який тепер назавжди залишився з нею.
