Оля зустрілася з Ігорем ще в час навчання в Академії мистецтв. Тоді їй було всього 18. Її виразні сіро-голубі очі, густі локони кольору стиглої пшениці і ніжне личко просто зачаровували кожного. Проте вона обрала його – високого красеня з неукраїнською зовнішністю.
Коли їхні погляди зустрілися, вона відчула, як щось трепетно-щемливе торкнулося її серця і з цього часу не полишало дівчину. І Оля погодилася на зустріч з ним – жителем Куби на ім’я Алехандро. Джерело
Вона для себе назвала його Ігорем. Він, що її трохи здивувало, ніскілечки не заперечував.
Ігор був веселим і добрим і не позбавленим того чоловічого шарму, що наче магнітом приваблює дівчат. І вона несподівано для себе закохалася у цього веселуна. Дарма, що іншої національності, іншого віросповідання, з іншими звичаями.
Оля цього не помічала й не думала про те. Хіба це настільки важливо? Основне – вони один одного люблять! І все!
Не встигла зогледітись, купаючись у любощах, – і вже семестр позаду, а попереду – літні канікули. Для неї – не зовсім бажані, адже – це розлука з її Ігорем.
«Мабуть, пора й батьків познайомити», – спохватилася дівчина й зателефонувала мамі, повідомивши про гостя. Оля й близько не допускала, що ця зустріч стане фатальною для їх стосунків…
Мамі обранець Ольги зовсім не сподобався – був чимось середнім між європейцем і мулатом, окрім цього, з далекої Куби – ні родини, ні достатку і нехрещений… Що сусіди скажуть. Ні – він невартий її дочки. Вона стільки сил вкладала у неї, а тепер віддати невідь-кому. Ні, Маріка не дасть занапастити Олю. Не дасть і край!
Гостина відбулася, як і годиться, і з печеним, і вареним, і десертами, але, це добре відчувала Оля, з міцно зціпленими устами матері, що віщувало неприємну розмову.
Ігор, хоч і вперше зустрівся з родиною Ольги, зрозумів з холодного прощання, що він тут далеко не бажаний гість. Глянув з-під лоба, якось незвично на неї, свою кохану, – і поїхав. Наразі – на канікули.
Ольга довго вислуховувала нотатки матері, що вона красуня, медами поєна, в любистку купана, а він – ніхто проти неї, як посміє на неї претендувати… і таке подібне.
Дівчина не скандалила, лиш сказала, що сама вирішить, хто буде поряд з нею, проте з матір’ю на розрив не хотіла йти.
Настав вересень, а з ним і зустріч з Ігорем. Він уже якось по іншому дивився на неї – вона це відчула одразу. Й обійми були холоднішими, як завше.
У нього появився ще хтось… Майнуло у голові Олі. Ні, не появився. Ігор і досі відчував цей холодний погляд її матері, відчував це небажання його бачити поряд з дочкою. Знав, що при таких стосунках щасливої сім’ї не збудуєш. Він це зрозумів ще тоді, коли наразився на погляд її матері.
Невже все скінчилося. Ні! Вона й досі його кохає. Дуже кохає.
Хлопець вислухав аргументи дівчини і коротко запропонував у такому випадку їхати з ним до далекої Куби. До такого кроку Оля не була готова. «А як мама?», – ледь не вихопилося в неї, проте вчасно стрималася.
Так їхніх взаємин торкнувся перший холодок. Оля надіялася, що все поступово вляжеться, і у них знову все буде як колись… Швидко минули ще три роки спільного навчання. Мама дівчини не поступилася власними поглядами, вважаючи, що «той кубинець їй світ зав’язав, і вона не бачить навколо інших хлопців, достойних її».
А сама Оля на наполягання покинути Україну, лиш ставала сумнішою, даючи тим самим знати, що вона не покине матері на старість саму. От і все. Ігор сказав, що їй достатньо лиш подати сигнал, і він приїде по неї, забере, і вони житимуть там щасливо.
Так вони розсталися…
Сьогодні Олі уже за п’ятдесят. Вона досі доглядає свою матір, малює неперевершені картини, завдяки яким побувала на багатьох міжнародних виставках, де не один раз зустрічалася з коханим Ігорем, вихлюпуючи нерозтрачені почуття.
Вона наpoдила сотню картин, які принесли їй ім’я, проте вона так і не стала матір’ю, не створила сім’ю, не звила власне кубельце. Оля досі його кохає, а може, звиклася з ним – єдиним, з ким готова була пов’язати власну долю, та не склалося…
У помешканні німо чекають на неї її дітища-картини, наче спомини з молодих літ, поряд за столом сидить вже зовсім посивіла мама, і несподівано дзвенить телефон.
Це Ігор. Підхопила мобільний. Так, у нього радість – наpoдився перший онук. Вона рада за нього, звісно. Проте всередині щось болісно заворушилося – це ж міг бути і їх спільний… Міг бути.
Сльоза сама собою стекла її ще неприв’ялою щокою, і жінка рвійно взяла у руки пензлика – вона намалює їхнє щастя, яке було коротким, але зігріває її протягом усього життя… Вона намалює! Сюжет ще не визрів у голові, проте вона знає, що ця картина принесе їй новий успіх, нові виставки і зустріч з ним… Хоч і нетривалу, проте сповнену щасливих митей.
