Все почалося з настанням двотисячних, кінець світу не настав, отже – можна вільно дихати далі і жилося тепер легше, і мріялося, і моглося та не хотілося. Вжене хотілося. Марина була з тих, хто дуже вірить у забобони, прикмети та пророцтва.
Можливо саме тому, довго не розмірковувала перед весіллям з колегою – Володею. Він мав спокійну вдачу, був привабливим та високим, але серце у жінки лишалося холодним, аж поки вона не прочитала в газеті ту чудернацьку історію про кінець світу, що можливо відбудеться у 2000 році. Джерело
– Я згодна! – відкладаючи публікацію раптово сказала Марина Володі, сама й від себе такого не очікувала, але чомусь вмuрати з кимось поруч було б їй спокійніше, аніж самій.
Звісно, людство вижило й нічого фатального не трапилося, окрім того, що марина тепер кожного вечора лягала в ліжко із нелюбом, тихенько приймаючи пігулки, аби не зaвaгітніти. Втім, їхній шлюб нічим не відрізнявся від інших. Вони мали спільні інтереси, смаки, одну галасливу компанію друзів, та й родичі радо приймали цю пару.
Марина навіть якийсь час приміряла на себе образ ідеальної дружини, особливо після того, як чоловіка підвищили і він зайняв керівничу посаду. Їй це личило. Вона купалася у промінні власного благородства та пишалася тим, що її міцні принципи нікому не здолати. До себе близько нікого не підпускала і не мала навіть близької подруги чи сестри, якій могла розповісти про турботи чи переживання.
– Не Марина, а перша леді! – перешіптувалися за її спиною колеги, що побоювалися осуду надто ідеальної жінки. Взірця стилю і жіночності.
Так би й було, поки на роботу не прийшов давній друг чоловіка – Ігор. Він довго вагався, перед тим, що прийняти пропозицію Володі, адже звик до подорожей, подій і вів такий собі кочовий спосіб життя. Ігор перший почав вести тренінги із саморозвитку, бо був відмінним психологом.
Справи фірми пішли вгору, Марина і незчулася, як з тісної квартирки вони переїхали у великий дім, а додому її відвозив тепер особистий водій на новенькій дорогій іномарці. Все було наче не з нею, наче в сні. Несподівані статки туманили голову чоловіку – тепер він дуже часто запрошував гостей і наполягав на тому, аби жінка лікувалася для продовження роду.
Марина лише робила вигляд, бо більше вогню боялася наpoджувати від того, на кого останнім часом зовсім не могла навернутися. Володя розтовстів, став часто вuпuвати із галасливими численними компаніями партнерів, інвесторів, успішних підприємців і меценатів – мітив йти в політику. Жінка ж дедалі більше відчувала себе декорацією, безкоштовним додатком до цього величного пана, яким тепер вважав себе її чоловік.
Якось не витримавши психологічного натиску, бо втомилася від пустих балачок та порожнини, що росла з кожним днем в її душі – Марина вирішила пройти курс розвитку у Ігоря і записалася на перше заняття.
Так сталося, що на ньому вони були одні й жінка, немов на сповіді виклала усі переживання та зізналася, що так нікого ніколи й не любила. Злякавшись раптової власної відвертості – взяла з Ігоря слово нікому не казати, але чоловік лише заспокоїв її у відповідь:
– Ти мені можеш довіряти.
Від тих слів, інтонації, погляду, Марина чи не вперше в житті відчула велике захоплення, а ще більше – фізичне тяжіння до Ігоря. Але той був успішно одружений, мав трьох чудових діточок і справляв враження гарного сім’янина, тим паче, казав про свою жінку, як про вірну Пенелопу, що дочекалася його – Одіссея.
Почуття Марини розгоралися не на жарт, але статус, зв’язки, звичка гарно жити, відпочивати на найкращих курортах, вдягатися в бутіках та відвідувати елітні заклади – брали гору.
Єдине, що могла жінка собі дозволити, це заплющувати вночі очі і уявляти зовсім інше життя з Ігорем. Фантазії, ілюзії, вигадки брали її щовечора в полон, але від того життя стало наповненим і цікавішим.
Так би й було, як раптом на одному із занять Ігор не виявив сам до неї почуттів. Сказавши, що чекає зустрічей із хвилюванням, немовби йому знову вісімнадцять і він по вуха закоханий студент.
– Ми не можемо перейти межу – надто правильні люди, – відрізала Марина.
– Але ми однаково мріємо одне про одного, – відказав Ігор.
З того моменту вони й почали листуватися електронною поштою, згодом переписувалися по мобільному і телефонували потайки від усіх. Які ж приcтрасті там вирували! У тому вигаданому світі вони дозволяли собі усе і навіть більше.
Якось Ігор запропонував приватно зустрітися в готелі – Марина бігла на ту зустріч, а серце калатало – нарешті фантазії стануть реальністю!
Але в номері разом із шикарною вечерею та наповненою ванною пелюстками троянд на неї чекало розчарування у вигляді записки: «Думав, що зможу, але ні. Я ніколи не зраджу дружини. В мені, виявляється, така функція відсутня».
На тому все і скінчилося. Марина більше не ходила на заняття і прагнула зовсім не бачити Ігоря, бо перебувала у тяжкій депресії кілька місяців. Вона тепер усвідомила – що мала все, а насправді – нічого. Ніякі статки, маєтки, посади і кар’єра не можуть замінити радощів від щирих відчуттів… Вони ще якийсь час листувалися, бо по-іншому вже не могли налаштуватися на своїх партнерів, але те вже було немов по інерції… З глухим болем і жалем за нездійсненним.
