Якось я сиділа на кухні, попиваючи свій улюблений зелений чай із жасмином, коли на телефоні засвітилася іконка месенджера. Це була Оксанка, моя давня подруга. Вона завжди дивувала мене своєю життєвою філософією, яка різко контрастувала з моєю. Цього разу вона запитала: “А ти ніколи не задумувалася, що краще жити без дітей?”
Прочитавши це повідомлення, я мало не захлинулася чаєм. Ну, як можна таке навіть подумати? Але Оксана, здається, була впевнена у своєму виборі. Вона і її чоловік вирішили свідомо не мати дітей. І головне — не через проблеми зі здоров’ям, просто так їм було комфортніше. Вони називали це модним терміном “чайлд-фрі”, який дедалі все частіше чувся серед сучасних пар.
Це був рух за свободу від батьківства, свідоме рішення жити без дітей, насолоджуючись життям для себе. Вони дивилися на своє життя як на можливість повністю контролювати свій час, ресурси, плани.
— Знаєш, Олю, — говорила Оксана, коли ми одного разу зустрілися за кавою, — ми обоє вважаємо, що діти — це величезна відповідальність, яку ми просто не хочемо брати на себе. А сучасне життя пропонує стільки можливостей! Навіщо себе обмежувати, якщо можна подорожувати, розвиватися, йти кар’єрними сходами без жодних зупинок? Ми з Богданом не проти дітей загалом, просто це не для нас.
Це “не для нас” було для мене, як холодний дощ серед літа. Як можна свідомо відмовитися від чогось такого природного? Мені важко було зрозуміти їхню позицію. Моя голова не вкладала той факт, що хтось добровільно вирішує жити “без клопотів”, як вони це називали, відмовляючись від майбутнього покоління.
Оксана продовжувала розповідати, як вони з Богданом їздять до Європи по кілька разів на рік, як витрачають гроші на нові хобі, розкішні ресторани, подорожі на яхті. Все це звучало, наче реклама життя, але чи не бракувало в цьому чогось важливого?
— Ну, ти ж знаєш, — відповіла я, намагаючись не звучати занадто осудливо, — у мене троє дітей. І це зовсім інше життя. Звісно, у нас не вистачає грошей на подорожі щокварталу і всі кошти йдуть на репетиторів, одяг, книги. Але я не можу уявити, як жити без них. Це ж любов, радість і турбота, яка робить мене по-справжньому щасливою.
— Я тебе розумію, Олю, — Оксана зітхнула і посміхнулася. — Але я просто вибрала інший шлях. І знаєш, я щаслива.
Вдома, коли я вкотре допомагала своєму старшому сину з домашнім завданням, моя донька тихо підійшла до мене.
— Мамо, а ти знаєш, що я думаю, що Оксана має рацію? Можливо, жити без дітей і справді легше. Уяви, ти могла б подорожувати, мати більше часу для себе, не хвилюватися про наші шкільні проблеми.
Я застигла. Це було як грім серед ясного неба. Моя власна донька ставить під сумнів мої життєві цінності? Хіба я не даю їй все, що можу? Хіба наші сімейні вечори не найкращі моменти в житті?
— Софійко, — сказала я, намагаючись приховати сльози, — ти просто ще не розумієш, що означає бути матір’ю. Це не тільки клопоти й витрати. Це щось більше, це любов, яку ти не відчуєш, поки не станеш матір’ю.
Вона тихо обійняла мене і я відчула, як її маленькі руки тремтять.
— Мамо, я не хотіла тебе образити. Просто іноді здається, що у світі є більше можливостей, якщо живеш лише для себе.
Я обійняла її ще сильніше.
— Софійко, ти не повинна вибирати між собою і сім’єю. Життя — це баланс. І кожен вибір має свої плюси й мінуси. Але головне — не забувати про любов.
Пізніше, коли діти вже спали, я задумалась. Оксана мала право на свій вибір і вона знайшла свій шлях до щастя. Але чи варте це щастя відмови від того, що може дати тобі материнство? Відчуття безмежної любові, заради якої ти готова поступатися своїм комфортом, сном, часом?
Останній погляд на моїх дітей, які спали нагадав мені про найважливіше в житті. Я зрозуміла, що ніколи не зможу пожертвувати цими моментами заради себе.
“А що, як Оксана зрозуміє це надто пізно?” — подумала я, знову заливаючись сльозами. Це питання залишилося без відповіді, але глибоко врізалося у моє серце.
Я прокинулась вранці й зрозуміла, що час щось змінювати. Досить цих нескінченних буднів, де постійно хтось навколо мене: колеги, родина, навіть сусіди зі своїми проблемами. Я просто хочу побути сама з собою, зрозуміти, чого насправді прагну.
І тут мені на думку спала ідея, а чому б не поїхати у Париж? Одна. Без подруг, чоловіка, дітей чи онуків, які завжди щось запитують і яким завжди потрібна моя увага. Париж… Місто кохання, але на цей раз кохання до себе.
Звісно, подумала я, навіщо мені ця авантюра? Я ж навіть французької не знаю! І взагалі, хто буде зі мною спілкуватися? Але потім згадала: у мене ж є онлайн перекладач і я точно не перша туристка, яка не знає жодного слова французькою. А ще згадався класний мем про те, що в Парижі важливо не знати французьку, а посміхатись і удавати, що знаєш.
“Ну що ж, усе вирішено”, — сказала впевнено я сама собі і відкрила сайт з авіаквитками. Найдешевші рейси виявилися з Варшави. Придбаю заздалегідь, може за місяць, може трохи більше. І нічого, що доведеться ще їхати автобусом до Польщі. Яка різниця? Я ж збираюсь до Парижу!
— Мамо, а ти точно одна їдеш? – запитала моя донька, коли я випадково проговорилася про свої плани. Її обличчя наповнилося недовірою, бо звичайно, хто ж зараз сам їздить? Але я була впевнена. Я хочу вирватися з цього звичного кола, де мене постійно щось чи хтось тримає.
Я вже навіть почала шукати житло. Мені порадили не гнатися за житлом у центрі, у Парижі дуже дорого, а що головне, не завжди того варте. Можна жити трохи далі й при цьому насолоджуватися містом без зайвих витрат. Та й хто мене там контролюватиме? Обов’язково забронюю місце з інтернетом, щоб у разі чого мати зв’язок з сім’єю та щоб перекладач не підводив так часто, як жаліються люди на моєму улюбленому форумі.
— Ну, і що ти будеш робити, коли загубишся? – знову запитала донька, не даючи мені насолодитися мріями. – Та якось впораюсь, – відповіла я, – у метро завжди можна знайти допомогу. Бачила я в інтернеті, що інколи там жінки можуть порадити, як дістатися до Ейфелевої вежі чи ще кудись. Люди в Парижі дуже привітні, всі усміхаються. Знайдеться хтось, хто підкаже.
Насправді я не була в Луврі, але планую. Кажуть, є безплатний вхід в останню неділю місяця. Це треба перевірити. Та й взагалі, що б там не було, Париж – це не тільки Лувр. Мені більше до душі ідея прогулянки по Сені. Мріяла про це з дитинства!
— І що, ти зовсім сама на це наважуєшся? – не відставала від мене донька.
Я засміялась. Так, сама! Для мене це як втеча від реальності, яка вже набридла. Діснейленд я точно відвідаю. Це ж дитяча мрія, яка чекає на мене стільки років. Квитки теж придбаю заздалегідь онлайн.
Я згадала своє попереднє життя, де завжди хтось був поруч: чоловік, діти, робота, нескінченні справи. Я завжди мала бути десь і для когось. Але коли я подумала про Париж, перед очима постала зовсім інша картина. Я стою біля Ейфелевої вежі, вітер тріпає моє волосся, а я… просто дихаю. Жодних обов’язків, жодного “треба” чи “повинна”. І знаєте що? Це найбільша розкіш, яку я можу собі дозволити.
Я довго думала, чи не занадто це все ризиковано, але зрозуміла: ризик — це і є справжнє життя. Тож я купила квитки. Зібрала валізу й попрямувала до Парижа.
Моя донька стояла на порозі, коли я виходила.
— І все ж таки, чому саме Париж?
Я обернулася і тихо сказала:
— Бо я нарешті хочу полюбити себе.
Може, це і буде найважливіший життєвий урок, якого мене навчить це місто.
