Марія стояла в середині городу, у важких черевиках, у багнюці, і дивилася на землю, повну бур’янів. Ще зранку все виглядало так, наче вона могла все встигнути. Але зараз, коли сонце пекло і спека ставала нестерпною, вона зрозуміла: сама вона вже не впорається. Руки втомлені, спина болить, а город і далі розростається, як в джунглях.
“Сама! Сама!” — повторювала вона, іноді мовчки, іноді в голос. В очах був сум і розчарування. Вона не хотіла просити своїх дітей про допомогу, але все ж таки, коли не витримала, подзвонила.
Приїжджайте швидше, бо все поросло! — голос її здригався від втоми.
На той бік трубки почулися здивовані голоси.
— Мамо, ну ти ж казала, що сама все зробиш! Чому не попросила раніше? — роздратовано відповіла старша донька Наталя.
— Так я ж не хотіла, щоб ви не приїжджали. Знаю, у вас свої справи. Але вже не справляюсь!
— Марія заплакала, її голос став хрипким.
— Добре, мамо, приїдемо завтра, — сказала Наталя, але Марія відчула, що дочка зовсім не розуміє її переживань.
Марія поклала слухавку і подивилася на поле, яке вже стало непереборним. Її сини і дочки виросли, вивчились, роз’їхались, і тепер вони не розуміли, чому мама так важко працює. Вони вже давно жили в райцентрі в хороших квартирах, займалися своїми справами, і самі не пам’ятали того часу, коли ще молода Марія працювала на землі цілими днями.
“Як усе змінилося!” — подумала вона. Колись вони були маленькими, і вона стояла на городі, навчала їх копати, саджати, збирати врожай. Тоді вони бігали з нею, допомагали, навіть коли були зовсім малими. А тепер їхні руки вже не знали роботи. Вони сиділи за комп’ютерами, або ж відпочивали в комфортних квартирах.
Марія знову зателефонувала.
— Я не хочу вас турбувати, але не можу самій. Її голос став слабким.
— Мамо, ми не можемо. У нас справи. Іван ще на роботі, а я… ну, може, на наступному тижні вийду, в мене тут теж все на голові, розумієш? — відповіла донька, ще більше розчаровуючи її.
Марія відчула, що їй гірко. Всі були зайняті своїми справами, і навіть найменша допомога, здавалось, була непотрібною. Вони не розуміли, як їй важко, бо ж все зробила для них, дала освіту, виглядала сильною, намагалася бути хорошою мамою, щоб вони не відчували тяжкості життя на селі.
Коли ж вони вже починали заробляти, купувати квартири, Марія сама все продовжувала робити. Вона не просила про допомогу, вважала це своєю відповідальністю. Вона завжди говорила собі, що “це її земля, її обов’язок”. Але тепер все було інакше. Вона не могла вже так важко працювати.
На наступний день діти все ж таки приїхали. Їх було троє: Наталя, яка працювала в місті бухгалтером, Іван, який щойно завершив свою “стресову” відпустку, і маленький Петро, що вийшов із юнацького віку, але відчував свою відчуженість від землі.
Наталя, побачивши гори бур’янів, сказала:
— Мамо, чому ж ти не сказала одразу, що все так погано? Чому ми не приїхали раніше?
Марія лише мовчала. Вона сиділа на старому стільці, дивлячись, як діти розпаковують інструменти, але усвідомлювала, що вже не зможе повернути час назад.
— Мамо, давай ми якось допоможемо, швидше все зробимо, — почав Іван. Його голос був спокійний, але байдужий. Він не хотів тут бути. Він уже давно звик до комфортних умов і швидше все це сприймав як обов’язок, ніж бажання.
Петро мовчав, йшов за старшими, допомагав, але в його очах не було цієї радості, яку він колись мав, працюючи на землі з мамою. Його думки були далекі — про друзів, про місто, про те, як там цікаво і сучасно.
Робота йшла повільно. Троє дітей, які колись допомагали їй на кожному кроці, зараз не знали, як тримати лопату чи сапу. Наталя намагалася працювати, але не могла не помітити, як важко рухається її мама, як їй болить спина і як важко вона дихає від спеки. Іван ледь витримував спеку, а Петро спостерігав здалеку, ніяк не знаходячи сили активніше допомогти.
Згодом, коли вже майже всі бур’яни були зібрані, Марія вирішила зробити паузу. Вона сіла на землю, обтерла обличчя, і почала тихо розмовляти з дітьми:
— Знаєте, чому я так довго мовчала? Чому не просила? Тому що думала, що вам буде важко, що ви зайняті своїм життям. Я вам дала все, що могла. Дала освіту, допомогла з квартирою… Я не могла більше просити про допомогу.
Діти мовчали. Слова матері впали на них, як холодний душ.
Вони всі розуміли, але не могли змінити минуле. І знову залишалось питання: чи можна знайти цей баланс, коли життя, повне роботи, доводить до того, що родина стає тимчасово чужою для тих, хто вже пішов з дому?
З безсилим поглядом Марія поверталась до роботи, залишаючи своїх дітей сумувати про втрату часу, а сама розуміла, що вони все одно ніколи не зрозуміють, скільки їй коштувало все це.
Чому діти не зрозуміли маму?
Автор: Марина.
