— Мамо, любов не вимірюється подарунками чи святами. Любов — це увага, турбота, спільні моменти. І я більше не можу удавати, що все гаразд. Цей спектакль закінчився. Я більше не буду підлаштовуватись під твої умови. Ти або стаєш частиною нашого життя, або просто продовжуй жити у своїй вигаданій реальності, — не витримала я.
Я сиділа за кухонним столом, перебираючи список продуктів для завтрашнього святкового столу. Голова йшла обертом: робота, ремонт у квартирі, а тепер ще й День народження моїх близнюків, Андрія та Маркіяна. Їм виповнюється дванадцять, і, здавалось би, це мало бути радісне свято. Але кожного року мене лякало одне й те саме — візит мами.
“Олеся, ти мусиш бути щаслива, що твоя мама взагалі цікавиться дітьми”, — промайнуло в голові. Цю фразу я чула щоразу від знайомих, які не розуміли справжньої суті нашої ситуації. Моя мама була маніпулятором. І не просто маніпулятором — лінивим маніпулятором. Є “недільні батьки”, а у моїх дітей — “різдвяна бабуся”.
Вона з’являлася лише на великі свята — Різдво, Великдень, Дні народження. І хоча ми жили в одному місті, вона не брала участі у житті моїх хлопців. Андрій та Маркіян вже майже дорослі й чудово розуміють, що бабуся з’являється тільки, коли їй вигідно, і коли вона хоче зіграти роль ідеальної бабусі.
— Чому ти так переймаєшся? — запитав мене чоловік Ігор, увійшовши до кухні. Він бачив, як я нервуюся.
— Завтра мама приїде, — зітхнула я, обираючи зі списку, що ще потрібно купити. — Мені знову доведеться її забирати, привезти до нас, купити подарунки для хлопців, які вона, звісно ж, “вручить”, ніби це її заслуга.
Ігор нахилився до мене та обійняв.
— Вони вже дорослі. Ти знаєш, що хлопці розуміють усе. Не переймайся. Це всього лиш один день.
Я кивнула, але всередині мене розгорався протест. Діти мають любити свою бабусю, бо так треба, хоча бабуся цікавиться ними тільки тоді, коли їй це зручно. Чому я маю організовувати всі ці показові виступи?
Наступного дня, після родинних посиденьок, я відчула полегшення, коли все, здавалося, йшло гладко. Мама, як завжди, принесла подарунки “від себе” — я їх купила заздалегідь і сиділа за столом, обговорюючи родинні новини. Андрій та Маркіян, після ввічливого спілкування, пішли до своєї кімнати, залишивши нас з мамою наодинці.
— Олеся, — раптом заговорила мама, глянувши на мене ображено. — А чого це твої хлопці вже пішли? Вони мене більше не люблять? Чи, може, ти налаштовуєш їх проти мене?
Я знала, що цей момент настане. Кожного разу, коли мама приходила до нас, вона очікувала, що діти будуть бігати навколо неї з захватом. Але хлопці давно виросли з цього віку. Вони більше не були маленькими дітьми, яких можна купити цукерками та іграшками. Та і тоді це виходило не дуже.
— Мам, — почала я спокійно, хоча відчувала, як всередині закипає злість. — Діти чудово відчувають фальш. Я можу скільки завгодно купувати подарунки від твого імені, але ти не можеш примусити їх любити тебе тільки тому, що ти з’являєшся на свята.
Мама дивилася на мене, ніби я щось жахливе сказала.
— Я ж їх бабуся! Вони повинні мене поважати! Що, бабуся їм більше не потрібна? Ти мене зрадила, Олеся. Я твоя мати, а ти?
— А що ти зробила для них, мамо? — урвала я її. — Ти не знаєш, чим вони живуть, чим захоплюються. Ти приїжджаєш лише на свята, щоб пограти у родину. Ти не цікавишся їхнім життям. Вони бачать це.
Мама мовчала кілька секунд, а потім знову заговорила:
— Ти хочеш сказати, що я погана бабуся?
— Я хочу сказати, що любов не можна купити подарунками на День народження чи Різдво. Діти це відчувають і ти не можеш вимагати від них того, що сама не віддаєш. Наприклад, ти сказала Андрію “що він гарний хлопчик, та має добре вчитися”. Ти гадки не маєш, наскільки талановиті у тебе онуки! Наскільки добре вони вчаться! Що якраз Андрій минулого місяця виграв конкурс імені Петра Яцика. Але про що я? Вони для тебе абстрактні “гарні хлопчики”. Подробицями ти напружуватися не хочеш.
Мама здивовано спитала:
— Так вони добре вчаться? У них такий вік, як ти цього добилася?
Я майже засичала вголос:
— Мамо, мені не треба цього “добиватися”, як ти кажеш. Ти навіть не уявляєш, як їм подобається вчитися. Я ж тобі розповідала, що у Маркіяна я навіть відбирала книжки, коли він був малий. Боялася, що він остаточно зіпсує зір читанням. Не допомогло. Тим більше зараз у них хоч книжки, хоч планшети не дуже відбереш. Звісно, ти цього не пам’ятаєш. Тобі просто не цікаві розмови, якщо вони не про тебе.
Моя мати зітхнула й похитала головою.
— Олесю, ти завжди була така невдячна. Тобі більше не потрібна мати. А мені? Я для вас більше не існую? Ти хочеш позбутися мене?
Я відчула, як сльози підступають до очей. Як же боляче було чути ці слова. Але я знала, що більше не можу мовчати. Занадто довго я грала за її правилами.
— Я ніколи не хотіла позбутися тебе, мамо. Але я більше не можу удавати, що все добре. Я викликала тобі таксі. Ти можеш їхати додому.
— Ах, то ви мене вже й не відвезете? — образа в її голосі пробила мене до глибини душі. — От і побачимо, хто до кого тепер буде приїжджати.
Після того, як мама поїхала, я повернулася до хлопців. Вони сиділи на дивані та дивились телевізор.
— Все нормально? — запитав Андрій.
— Так, усе добре, — посміхнулась я. — Дякую, що були ввічливі з бабусею.
Маркіян знизав плечима.
— Ми її любимо, але ж вона приходить тільки тоді, коли їй потрібно, — сказав він. — Ми не проти, але це трохи дивно.
Я сіла поруч з дітьми й відчула, як зникає напруга. Діти все розуміють. І я більше не буду примушувати їх любити бабусю “за розкладом”. Тепер наша сім’я мала новий виклик — жити щиро, без показових стосунків.
