Тетяна сиділа на холодній підлозі кухні, обличчя заховане в долонях, а серце, наче шматок важкого каменю, болісно стискалося. В її очах, які мали би сяяти радістю від святкового настрою, панувала лише темрява безвиході. Вже давно було видно, що це свято буде іншим — не таким, як колись.
Не таким, як у дитинстві, коли Миколай був для неї казкою, не таким, як ще кілька років тому, коли вона сама разом з чоловіком готувала маленьким дітям подарунки, пекла пряники та вішала рукавички біля ліжка.
Сьогодні ж… сьогодні Тетяна сиділа сама, оточена лише тишею та думками. Її діти, двоє хлопців — Роман та Дмитрик, весело бігали по квартирі, розпитуючи, коли ж прийде святий Миколай і які подарунки вони отримають цього року.
— Мамо, а ти теж отримаєш подарунок? — запитав старший, Роман, заглядаючи у її очі, але не знаходячи в них відповіді.
Тетяна лише зітхнула і кивнула. Вона не могла відповісти, бо сама не знала, чи Миколай прийде, чи взагалі буде щось, що вона зможе дати своїм дітям.
У неї не було грошей на подарунки. І це було найболючіше. Вона відчувала, що не може навіть подарувати своїм малюкам ту маленьку радість, на яку вони так сподівалися.
— Мамо, а коли ми повісимо рукавички? — знову запитав Дмитрик, потягуючи її за рукав. Його питання, навіть не усвідомлюючи цього, ставало для Тетяни дуже болючим.
Вона не знала, що сказати дітям. Як пояснити їм, чому святковий настрій здається таким далеким і неприроднім? Тетяна не мала з ким поділитися своїми переживаннями.
Чоловік пішов з дому кілька місяців тому, залишивши її з двома малими дітьми і купою невирішених проблем. Він сказав, що не витримує, що більше не може жити в цьому шлюбі. Її життя обірвалося разом із тим моментом. Вона не знала, як жити далі. Проте потрібно було — для дітей.
І хоча рідні їй часто телефонували, запитуючи, як вона, не було бажання розповідати їм про свої проблеми. Усі навколо здавалися занадто зайнятими своїм життям.
Кожен намагався вирішити свої справи, а Тетяна, здавалося, залишалася сама на цій безкрайній дорозі, де кроки важчали з кожним днем.
І зараз, в переддень святого Миколая, вона відчувала себе особливо безпорадною. Кожна ніч останнім часом була довгою і важкою.
Тетяна часто не могла заснути, розмірковуючи, як вона зможе дати дітям хоча б мінімум радості, коли сама відчувала себе зламаною. Вона не могла заплатити за комунальні послуги, не могла купити продуктові запаси на зиму, а тепер ще й подарунки. Як це все пояснити малим дітям?
Роман, хоч і був старший, вже розумів, що не все так просто. Він помічав, що мама більше не усміхається, що вечорами часто сидить на кухні сама і не відповідає на його питання про подарунки. Але він не наважувався запитати.
Дмитрик ж залишався безтурботним, захоплюючись ідеєю святого Миколая і сподіваючись на чудо. Він був ще надто малий, щоб зрозуміти, як тяжко мамі. Але це не змінювало того факту, що Тетяна відчувала свою безпомічність.
Тетяна пам’ятала, як у дитинстві вони з сестрою кожного року чекали на святого Миколая. Мама завжди приносила великі коробки з подарунками, а тато робив вигляд, що не вірить в чудеса, хоча в глибині душі завжди святкував разом з ними.
Для Тетяни це було свято віри в чудо, у те, що добрі люди все-таки приходять у твоє життя. А тепер усе змінилося. Вона не могла навіть повернути той дитячий настрій, хоч і так хотіла для своїх дітей.
Вона сіла на підлогу, обхопила коліна руками і намагалася стримати сльози. У той момент їй здавалося, що вся її життя — це чорний тунель без виходу.
І ось тоді, в цю хвилину відчаю, на думку прийшла одна ідея. Можливо, вона не могла дати своїм дітям дорогих подарунків, але могла подарувати їм щось інше — увагу, тепло, надію. Можливо, навіть маленька деталь могла змінити їхній настрій.
Тетяна піднялася з підлоги, витерла сльози і вирушила до кімнати своїх дітей. Вони сиділи, розпитуючи один одного про те, які подарунки можуть отримати від Миколая, і радісно мріяли. Її серце стискалося, але вона розуміла, що треба діяти.
Вона не могла змусити себе сказати дітям про свої фінансові труднощі. Вони мали знати, що Миколай все ж таки прийде, навіть якщо це не буде великі подарунки. Це було не так важливо.
Тетяна швидко почала збирати кілька простих ідей, які, хоч і були дуже скромними, могли б порадувати дітей. Вона обрала старі коробки від іграшок, заповнила їх шоколадками, які вона змогла купити, і кількома м’якими іграшками, які їй подарували на день народження кілька років тому.
Вона витягла з шафи свою стару сумочку і знайшла там пару маленьких біжутерійних прикрас, які колись їй подарував чоловік.
Рано вранці, коли діти ще спали, Тетяна тихо зайшла до їхніх кімнат і поставила коробки під подушками. Вона залишила маленькі листи від святого Миколая, в яких він написав про те, що вони були гарними дітьми, і що кожен з них заслуговує на маленьке чудо.
Діти прокинулись і, як завжди, побігли до своїх ліжок, щоб перевірити, чи залишив Миколай подарунки. І хоча це не були дорогі іграшки чи великі сюрпризи, їх обличчя розцвіли від щастя.
— Мамо! Миколай прийшов! — вигукнув Роман, радісно обіймаючи її.
Тетяна подивилася на них і на мить забула про всі свої проблеми. Вона відчула, як серце розцвіло від щастя, адже вона змогла подарувати дітям радість, хоч і через маленьке, але справжнє чудо.
Вона знала, що цей день буде важким, що все ще далеко не вирішено, але хоча б сьогодні її діти могли відчути себе щасливими. І це було найголовніше.
Віра Лісова
