Софія Михайлівна сиділа на кухні, стискаючи у руках стару хустку, якою витирала сльози. Непомітно для себе вона почала плакати, як тільки думки про дітей, про їхню байдужість та невдячність знову захопили її серце.
Великий дім, що колись наповнювався радісними голосами її сина та доньки, тепер здавався пустим та холодним. У кожному кутку ховалися спогади: про дні, коли діти бігали навколо столу, про ті моменти, коли вона вставала на світанку, щоб нагодувати їх перед школою, про вечори, коли вони разом готували вареники на свята.
Город, сад, квітники, які колись були її гордістю, тепер ставали важким тягарем. Раніше Софія Михайлівна могла сама впоратися з усім цим, але роки давали своє: здоров’я підводило, сили з кожним днем ставало все менше. Її серце, яке колись билося так енергійно, тепер боліло від самотності та розчарування.
Вона згадала, як кілька тижнів тому написала заповіт. “Все моє рухоме та нерухоме майно…” — писала вона, подумки уявляючи, як діти отримають усе після того, як її не стане. Вона не просила багато, лише трохи уваги та турботи. Продукти привезти, іноді до лікаря відвезти та трохи поговорити телефоном. Хоч би раз на тиждень зателефонували, запитали, як вона почувається, чи потрібна їй якась допомога?
Раптом у дверях з’явилася її донька Марина. Софія Михайлівна зрозуміла, що поринула у свої думки так, що й не почула кроки дівчини, яка щойно приїхала з міста.
— Мамо, ти знову плачеш? — невдоволено запитала Марина, ставлячи сумку з продуктами на стіл. — Я ж тобі казала, що не варто себе так накручувати.
— Маринко, — тихо промовила жінка, витираючи сльози. — Я просто… Я вже не можу все це тягнути сама. Дім, город, сад… Сил нема, доню.
— Ну продай ти цей дім, — обірвала її Марина. — Чого ти вперлася? Візьми довіреність зроби, ми з Андрієм усе продамо, а ти переберешся до міста. Будеш ближче до нас, і не треба буде більше цим усім займатися.
— Але ж це наш дім, — сумно промовила Софія Михайлівна. — Тут ви виросли, тут усе наше життя минуло. Та і я вже заповіт на вас с братом написала… Не хочу змінювати своє рішення.
Марина роздратовано зітхнула.
— Мамо, ти егоїстка. Ти думаєш тільки про себе. Ми з Андрієм уже дорослі, у нас свої сім’ї, свої турботи. А ти все тримаєшся за це старе місце, як за щось святе. Ніхто не каже, що тут погано, але ж ти сама кажеш, що не можеш це все робити. Навіщо тобі це все?
Мати мовчала, спостерігаючи за донькою. Їй було важко від таких слів, але вона намагалася зрозуміти дівчину.
— Я просто хочу трохи вашої уваги, Маринко, — тихо промовила вона. — Хоч би раз на тиждень зателефонувати, поцікавитися, як я й чи потрібна допомога. Я не прошу багато.
— Ти ж знаєш, що ми зайняті, — дівчина знову зітхнула. — Ми з Андрієм намагаємося робити все можливе. Ти б краще подумала про те, що буде далі. Ти ж не молодієш. Квартира у місті ближче до нас була б набагато зручнішою.
Жінка, здавалося, хотіла щось сказати, але тільки опустила голову, втупившись у підлогу.
— Я подумаю, — нарешті промовила вона, ледве стримуючи сльози.
— Добре, — сказала донька й підняла сумку. — А я піду, бо маю ще справи. Ти не ображайся, просто ми дійсно переживаємо за тебе.
— Образи тут немає, — тихо відповіла Софія Михайлівна. — Бережи себе, доню.
Донька швидко поцілувала матір у щоку й вийшла, залишивши її саму на кухні. Жінка знову опустилася на стілець, дивлячись на продукти, які привезла донька. “А може, Маринка права?” — подумала вона. “Може, дійсно продати цей дім й перебратися ближче до дітей?”
Вона закрила очі, уявляючи, як знову залишить цей дім, ці стіни, цей сад. Але думка про це викликала нову хвилю сліз. Вона знала, що цей дім — це більше, ніж просто будівля. Це місце, де вона відчуває себе живою, навіть коли діти далеко.
— Я не можу, — тихо сказала вона сама собі, як ніби сподівалася почути підтримку від когось невидимого. — Я не можу залишити це все. Це моя душа, це моє життя…
Вона сиділа так ще довго, доки не стало зовсім темно. Але в її серці з’явилася рішучість. Вона не буде більше чекати на дзвінки чи допомогу, яких ніколи не дочекається. Вона буде жити так, як хоче, у своєму домі, зберігаючи свою гідність та любов до цього місця, що стало її останнім прихистком.
І нехай діти думають, що хочуть. Вона вже зробила свій вибір.
