«Тільки я їх любила». Мене звати Марія. Я не вірю в казки. У моєму житті не було ні щасливих кінців, ні чарівних принців, ні дивовижних подарунків долі. Я просто жінка, яка намагалася зробити все, щоб мої діти були щасливі. Але ось тепер, коли я дивлюсь у дзеркало, бачу лише змарніле обличчя, білі кучері, що стали як сніг, і сумні очі, що відбивають те, що сталося між нами — моїми дітьми і мною.
Я завжди віддавала їм усе, що мала. І не тільки матеріальне. Я давала свою душу, своє серце. Вони були моїм світом, моєю радістю, моїм життям. Я була готова віддати останнє, щоб вони не знали бідності і переживань. Але тепер я розумію, що сама стала для них ворогом, тому що не купила їм квартиру.
Пам’ятаю, як ми з Володею, моїм чоловіком, купували перший дім. Він був маленький, старий, з тріщинами на стінах. Але ми так його любили! Я працювала в магазині, Володя був слюсарем.
Заробляли небагато, але ми разом робили ремонт, фарбували вікна, зносили старі меблі. Це був наш дім, і ми гордилися ним, хоч він і не був розкішним.
Ми купили першу «квартиру» ще до першої дитини, і потім, коли була у нас дитина, Тетяна, ми стали трішки багатшими, хоч і не до того, щоб жити, як царі. Але в мене не було бажання багатства — я просто хотіла, щоб мої діти виросли в теплому домі, були щасливими. Моїм дітям, Тетянці і Сергію, завжди було добре, вони мали все: їжу, одяг, любов. Але я не могла дати їм найголовніше — квартиру.
Всі ці роки я економила на собі. Мені не було важливо, де я відпочиватиму, не було важливо, що одягну, чи куплю я собі нову сукню. Для мене важливо було, щоб мої діти відчували себе добре, щоб у них був дах над головою, щоб вони мали можливість отримати освіту. І тому я кожен рік відкладала гроші на те, щоб хоч якось допомогти Тетяні і Сергію. Але з часом стало зрозуміло, що навіть цього мало.
Коли я вирішила поїхати з подругами на море, діти були проти.
Кажуть: «Мамо, ти все життя складала гроші, а тепер хочеш їх витрачати на поїздки. Та ми ж не маємо власної квартири?» Мені було боляче від їхніх слів, бо я справді відкладала гроші для себе.
Але ж я була жінкою, і я теж потребувала відпочинку, після всіх цих років роботи, всіх труднощів, що навалювались на плечі. І я вирішила, що, може, хоч раз у житті я маю право побути собою.
Я не думала, що мої діти поставляться до цього так. Вони мене не пробачили. Вони сказали, що це зрада, що я могла купити їм квартиру замість того, щоб відправитись на це море. І в той момент я вперше зрозуміла, як глибоко вони не розуміють мене.
Ми приїхали з подругами до моря. Там, під пальмами, я забула про всі свої турботи, і моє серце дійсно відпочило. Але коли я повернулась, все змінилося. Діти не хотіли розмовляти зі мною. Тетяна і Сергій, ті, кого я любила понад усе, перестали мене розуміти. Вони не могли пробачити мені той маленький відпочинок, який я дозволила собі взяти після довгих років роботи.
Сергій, мій син, заявив, що це — зрада. Вони з Тетяною вирішили, що я віддала останні гроші не на їхнє майбутнє, не на їхні квартири, а на власне задоволення. Вони навіть сказали, що я більше їх не хвилюю, що їхня любов до мене була лише до того моменту, поки я не «віддала» все для них.
Пам’ятаю, як Сергій, з усіма своїми претензіями, сказав мені, що це було «непрощено». Він сидів, опустивши голову, а я дивилася на нього, на того маленького хлопчика, якого я навчила ходити, говорити, якого годувала й оберігала від усього світу. Але тепер я була чужою. «Не купила квартиру, не допомогла з майбутнім, не була такою, як інші матері», — ці слова врізались у моє серце.
Тетяна просто закрилася в своїй кімнаті. Вона навіть не розмовляла зі мною. Я не могла зрозуміти, чому їхні серця стали такими холодними. Вони дивилися на мене, наче я щось вкрала у них, замість того, щоб дати все, що я могла.
А я ж тільки хотіла одного — дати їм своє тепло, свою любов. Я була готова все віддати, аби вони не переживали. Я щиро вірила, що головне — це любов і підтримка. Але зараз я бачу, як мої діти не бачать мене — не бачать моїх днів без відпочинку, моїх снів, в яких я мріяла про їхнє щастя.
Як я не старалась, вони не хочуть розуміти. Тетяна, замість того, щоб сказати мені, що їй боляче за моє рішення, мовчала. Сергій, тільки критикував.
День за днем я намагалась знайти шлях назад. Я дзвонила їм, писала, просила пробачення. Але вони не чули мене. Для них важливіше було не те, що я їм віддала все своє життя, а те, що я не купила їм квартиру. І я не знаю, як далі жити з цією думкою.
Тепер я часто сиджу в тиші, слухаючи як в серці болить. Я люблю їх, я віддавала їм все. І в той же час я відчуваю, як мене відкидають.
Але я хочу, щоб вони знали: навіть якщо вони мене не пробачать, я все одно буду любити їх. Можливо, колись вони зрозуміють, що любов не можна купити. Що те, що вони вважали зрадою, для мене було просто можливістю на хвилинку забути про все, і на мить відчути себе живою.
Можливо, одного дня вони згадуватимуть, як я їх любила, а не те, чого їм не вистачило. Можливо, тоді я зможу спокійно піти на той світ, знаючи, що вони хоча б зрозуміють, чому я поступила так, як поступила.
А поки що я просто мовчки сиджу у своїй порожній квартирі і чекаю, що цей біль коли-небудь пройде. Чекаю, що вони пробачать мені те, чого я не могла їм дати.
Але навіть якщо вони не пробачать, я все одно буду їх любити. Це ж мої діти.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту. Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.
