— Мамо, я знаю, що важко тобі зараз слухати мене, але я повинна це сказати. Я хочу попросити вибачення за те, що тоді, багато років тому, я принесла вам двох малюків, не маючи ні житла, ні роботи. Я люблю тебе і хочу, щоб ти знала — я завжди буду вдячна за все, що ти зробила для мене та моїх дітей.
Заваріть собі чаю або кави, адже історія моя непроста. Мене звуть Софія і я щаслива жінка. У мене є чудова родина — люблячий чоловік, двоє дітей і вже навіть онуки. Живу я собі тихо та спокійно, насолоджуюся роботою, родинним затишком.
Мої сини, Михайло та Богдан, завжди були дуже близькі. Вони росли разом, підтримували один одного в усіх труднощах, навіть коли ті були дріб’язковими. Друзі-сусіди часто казали: “Та вони не розлий вода!” Навіть ідея про те, що вони можуть бути не рідними, здавалася б їм чимось абсолютно абсурдним. Але, хочете вірте, хочете ні, Михайло — не рідний мій син.
Тепер вже можете влаштовуватись зручніше, я вам розповім, як це сталося.
Це було понад тридцять років тому, але той день я пам’ятаю, як учора. Народження Богдана було важким, але щасливим. Яка це була радість, коли мені принесли його вперше. Та лише за кілька хвилин усе пішло шкереберть. Медсестра зайшла до палати й передала мені дитину. Я подивилася на малюка — і щось у серці перевернулося. Не могла пояснити це відчуття, але інтуїція кричала, що це не моя дитина.
— Вибачте, але це не мій син, — сказала я обережно медсестрі, яка зупинилась на порозі палати.
— Як це не ваш? Прізвище ж підходить, усе правильно, — запевняла вона, але в її голосі з’явилася невпевненість.
Ми почали розбиратись. Як з’ясувалося, у той день у пологовому будинку з’явилися на світ двоє хлопчиків з дуже схожими прізвищами. Помилка сталася через звичайну людську неуважність. Та найгірше не у тому, що сплутали малюків. Все швидко виправили — Богдана повернули мені. Але саме тоді я дізналася правду, яка змінила моє життя назавжди.
Той хлопчик, якого мені спершу принесли, виявився повним сиротою. Його батьки потрапили в транспортну пригоду дорогою до пологового будинку. Батька не стало на місці, а матір у тяжкому стані доставили в лікарню. Дитину врятували, але врятувати її не вдалося. І от цей маленький хлопчик, якого я тримала на руках, залишився без батьків, без родини. Його плач запав мені у душу.
Я пам’ятаю той момент. Стою перед медсестрою, дивлюсь на це маленьке життя й сльози котяться по щоках.
— І що тепер? Де ця дитина буде? — запитала я зі страхом у голосі.
Медсестра зітхнула й тихо сказала:
— Його заберуть до дитячого будинку. Немає інших родичів, які б захотіли стати опікунами.
Я мовчала, але у той момент серце моє розривалося. Я не могла залишити цього малюка. У ту мить у мені з’явилося щось нове, незрозуміле, але чітке.
— Давайте його мені, — сказала я раптом. — У мене молока багато. Я годуватиму його разом зі своїм сином. І, — я зупинилася на секунду, щоб знайти правильні слова, — я хочу всиновити його. Прямо зараз подзвоню своєму чоловіку, думаю, він буде радий.
Не довго думаючи, я набрала номер свого чоловіка, Василя. На диво, він не лише не заперечував, а одразу погодився, сказавши, що ми маємо зробити все, аби цей хлопчик не залишився сам.
Так Михайло з’явився у нашій родині. Хлопчик виріс у любові й ніколи не відчував себе “чужим”. Між ним та Богданом завжди була особлива дружба. Вони з дитинства були не розлий вода. І, мабуть, це найважливіше — вони завжди вважали один одного братами.
Але не все було так просто. Мою маму наш вибір не влаштовував. Вона не могла прийняти те, що я взяла на себе відповідальність за “чужу” дитину.
— У мене є тільки один онук, — не раз казала вона з холодом у голосі.
Ці слова різали мені душу. Я намагалася переконати її, що Михайло — наш син, так само як і Богдан, але вона вперто відмовлялася це приймати.
Мені було боляче. Дуже боляче. Я б навіть сказала, що це був один з найважчих періодів у моєму житті. Мама не могла зрозуміти, чому я пішла на такий крок. Вона не відчувала тієї любові, яку я відчувала до Михайла, не бачила його очей, його усмішки. Для неї це завжди залишалося чужим.
Та я знала, що зробила правильний вибір. Я бачила, як ростуть наші хлопці, як вони підтримують один одного в усьому і це давало мені сили.
Ось така історія, яку я зберігаю у своєму серці все життя. Михайло — наш син. І я ні про що не шкодую.
