Святвечір — це завжди особливий час. Час, коли вся родина збирається разом, коли запах пиріжків і куті наповнює будинок, а на ялинці горять вогники, відбиваючи віддзеркалення на зимових вікнах. Я завжди мріяла про такий вечір — повний сміху, радості і тепла. Але цього року я відчувала, як щось важке важить на моєму серці.
До мене приїхала лише одна донька — Олена. Вона завжди була найспокійнішою, наймудрішою, тією, хто розумів мене без слів. Вона пройшла через багато важких моментів у своєму житті і, здається, зрозуміла, як важливо підтримувати родину. І ось цього року я так чекала її приїзду. Я готувала святковий стіл, збиралася накрити, як завжди, зі всім, що нам подобалося: і кутя, і борщ, і вареники, і домашнє вино. Але коли почала готувати, відчула відсутність іншої донечки — Наталки
Наталка була моєю гордістю і водночас моїм болем. Вона була такою яскравою, життєрадісною, але й інколи дуже важкою в стосунках. Я завжди вважала її сильнішою, впертішою, і часто її рішучість ставала причиною наших розбіжностей. І хоча я любила її, як і всіх своїх дітей, я не раз чула її слова про те, що я більше люблю Олену, що вона відчуває себе менш важливою для мене.
В той день, коли Олена приїхала, я не могла не згадати ці слова. Як тільки я її побачила, серце стало теплішим. Ми обнялися, поговорили про все, що сталося за цей рік. Олена принесла свіжі квіти і сказала, що обов’язково допоможе на кухні.
— Мамо, як ти? — запитала Олена, сідаючи за стіл. — Здоров’я? Ти ж не надто перенапружуйся, я тебе попереджаю!
— Та все нормально, донечко, як завжди. Тільки от Наталка не приїхала. Чи хоч подзвонила?
Не знаю… Вона ще не відповіла на мої повідомлення. Може, їй щось не так? — Олена здивовано подивилася на мене. — А чому ти так хвилюєшся? Все буде добре, вона ж не могла зовсім забути про святкування.
Я не могла заспокоїтися. Я знала, що Наталка образилася на мене, але не знала, чому. Вона не прийшла на наші родинні свята вже кілька разів, і я не могла зрозуміти, чому. Все більше я відчувала, як між нами росте прірва, і я не могла її подолати.
Телефонний дзвінок, що пролунав згодом, був для мене справжнім ударом. Це була Наталка.
— Привіт, мамо, — сказала вона холодно. — Вибач, але я не приїду на Святвечір. У мене є свої плани.
Я відчула, як у мене щемить серце. Я намагалася залишатися спокійною.
— Наталю, чому? Я так чекаю тебе. Ти ж знаєш, як важливо для мене цей час. Я приготувала все, що ти любиш…
— Мамо, — перервала вона, — ти приготувала все для Олени. Ти завжди готувала все для неї, а я тут зайва. Всі твої турботи і увага завжди йдуть до неї, і я це не можу більше витримувати.
Я затамувала подих. Слова Наталки били мене, і мені здавалося, що я не можу їх витримати. Як так, чому вона думає, що я більше люблю Олену? Я завжди намагалася бути справедливою, любити їх рівно. І що не так? Я почала ходити по кухні.
— Наталю, я не розумію, про що ти говориш. Ти — моя дитина, я тебе люблю. Ти ж знаєш, що я завжди готова тобі допомогти.
— Ні, не знаєш, — Наталка не змінювала тону. — Ти завжди тільки від Олени чула компліменти. І всі твої розмови — тільки про неї. Мене ти не чуєш. Я маю право на свою увагу і на свою любов. Але цього не було. Я просто не можу приїхати, коли відчуваю себе такою непотрібною.
— Наталко, я тебе дуже люблю. Я завжди любила тебе і завжди буду любити! Ти важлива для мене не менше, ніж Олена. Я завжди намагалася дати вам обом усе, що могла.
Я не могла далі говорити. Серце стискалося від болю. Я навіть не знала, як їй допомогти зрозуміти це. Вона вже не вірить мені, і я не могла нічого змінити. Зараз вона була такою, як я її залишила в останній нашій розмові. Між нами був великий розрив, і я не знала, як його подолати.
Після дзвінка я просто сіла на стілець. Олена, побачивши, як я засмутилася, підійшла і обійняла мене.
— Мамо, не переживай. Вона приїде, я впевнена. Все вирішиться. Наталка тебе любить. Ти не повинна так думати, що ти її не любиш чи не важлива для неї. Вона зараз просто не може цього побачити, але я знаю, як ти її любиш.
Олена завжди була мудрою, завжди знаходила слова, які могли заспокоїти. Вона сіла поруч, і ми ще трохи поговорили, поки я не заспокоїлася. Вже ближче до вечора я почала знову готувати святкову вечерю, хоча серце моє було важке від думок про Наталку.
Через кілька годин, коли вечір був уже в розпалі, двері відчинилися, і я почула голос Наталки. Вона стояла на порозі, з великим букетом квітів у руках.
— Мамо, я… вибач, — тихо сказала вона, стоячи в дверях. — Мені було боляче. Я образилася, бо думала, що ти мене не любиш так, як Олену. Але я зрозуміла, що це не так.
Я відразу побігла до неї, обняла її так сильно, як тільки могла, і ми постояли разом, мовчки, відчуваючи тепло один одного.
Я тебе люблю, — прошепотіла я, — ти завжди була і будеш для мене найкращою донькою. Ти — моя частина.
Вона обняла мене ще міцніше.
— Я знаю, мамо. Я просто була дуже самотня в своїх почуттях. Але я не хочу, щоб між нами була ця прірва.
— Я теж цього не хочу, донечко. Ми завжди будемо разом, і я завжди буду тебе любити.
І ось, нарешті, ми сіли за стіл. Вечір, який мав бути наповнений лише святковим настроєм, був переповнений іншими почуттями — розумінням і прощенням. Тому що, попри все, ми були родиною, і це найголовніше.
Ми молилися разом, бажали один одному добра і світу. І навіть якщо наші серця інколи не знаходять спільної мови, ми знали, що любов завжди бере верх над болем і недорозумінням.
Той Святвечір був для мене найбільш важливим. Він навчив мене, що справжня родина не визначається тільки святами чи подарунками. Вона визначається тим, наскільки ми готові прийти один до одного, навіть коли серце болить
Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.
