— Мамо, як ти могла? Ти знала, що у нього є інша, але нічого не сказала мені! Чому ти мовчала? Як ти могла дивитися мені в очі й при цьому знати, що Макс зраджує мене? Ти ж завжди була мені близькою, підтримувала мене. А тепер? Як мені це зрозуміти? Як після всього я можу довіряти тобі? Макс — він був для мене всім, моїм світом, а ти знала, що все це брехня. І мовчала. Мамо, ти розумієш, як це важко? Чому ти не захистила мене від цієї зради?
Ми з Максимом росли разом, у нашому маленькому містечку. Спочатку це була дитяча дружба, ми ділилися іграшками, ходили разом до школи, підтримували одне одного у будь-якій ситуації. Але з часом ця дружба перетворилася на щось більше — на справжню закоханість. Перші побачення, нескінченні розмови до ранку, спільні мрії про майбутнє. Все було чудово.
Максим завжди мріяв про щось більше, ніж наше містечко. Його приваблювали нові горизонти і після школи він отримав стипендію на навчання у Польщі. Це був його шанс, його мрія. І я, хоч і сумувала, була рада за нього. Він був такий щасливий, коли розповідав про це.
— Іриско, це неймовірно! Польща! Я зможу побачити світ, навчатися в закордонному університеті, і ти зможеш приїжджати до мене в гості! Ми все зможемо, побачиш! – говорив він, коли ми проводжали його на автобусі.
Я залишилася у рідному місті. Ми бачилися кілька разів на рік, під час його канікул, і здавалося, що нічого не змінилося. Макс приїжджав, ми зустрічалися, розмовляли, сміялися, як завжди. Він залишався моїм Максом, і я навіть не підозрювала, що щось може піти не так.
Але одного Різдва все змінилося. Того року він приїхав не сам. Я стояла у коридорі, коли він увійшов з темноволосою дівчиною під руку. Моє серце опустилося у п’яти. Як так? Я одразу все зрозуміла, але не могла прийняти. Макс представив її мені з посмішкою на обличчі, ніби все було як завжди.
— Іриско, це Дарина. Ви точно подружитеся, вона класна дівчина! – сказав він, ніби це було щось звичне, як те, що ми мали пити разом каву.
Мої очі палали, але я стрималася. Примусила себе ввічливо посміхнутися й вийшла з кімнати. Не могла залишатися там та бачити, як вони разом сидять за святковим столом, обіймаються й сміються, ніби я — стороння людина.
— Мамо, як же так? – плакала я вдома, розповідаючи все матері. — Чому він мені не сказав?
Мама лише лагідно обійняла мене й сказала:
— Не хвилюйся, донечко. Він буде з тобою. Ну, захопився цією Дариною, але це несерйозно. Він повернеться до тебе, ви ж створені одне для одного.
Але я вже не вірила у це. Наступного дня, намагаючись зібратися з думками, я написала йому повідомлення: “Нам треба поговорити”. Макс погодився, ніби нічого не сталося.
Ми зустрілися у нашій улюбленій кав’ярні, проте він прийшов не сам. Він сидів переді мною, як завжди, з тією ж самовпевненою посмішкою, наче нічого незвичного не сталося.
— Може поговоримо без Дарини? – запитала я.
— Це моя майбутня дружина, у мене від неї немає секретів, – наполягав він, щоб дівчина залишилася.
Мені при ній було важко говорити, проте я набралась хоробрості й вирішила, що гірше вже не буде.
— Максе, чому ти мені не сказав? Я ж усе зрозуміла б, — почала я з гіркотою.
— Про що, Іриско? – він підняв брови.
— Не про що, а про кого! Про Дарину, — сказала я, не в змозі більше стримуватися.
Макс важко зітхнув.
— Іриско, вибач. Я не знав, як тобі це сказати. Але я думав, що ти сама здогадаєшся. Це ж було дитяче захоплення, ти ж розумієш.
Усе всередині мене розривалося від образи. Я ледь стримувалася, аби не крикнути.
— Дитяче захоплення? Максе, ми були разом стільки років, ти дійсно так думаєш? – сказала я тихо, але з глибоким розчаруванням у голосі.
Він опустив погляд.
— Іриско, у мене нове життя. Польща змінила мене. Я зустрів Дарину і все стало іншим. Мені було важко зізнатися тобі, тому що ти для мене дуже важлива, але я більше не можу жити минулим.
Сльози текли по моєму обличчю, але я не могла змусити себе плакати перед ним. Я просто встала.
— Ти міг бути відвертим зі мною, Максе. Я б зрозуміла. Але ти вирішив тримати мене в невіданні, ніби я просто частина твого минулого, — сказала я з тремтінням у голосі.
Дарина сиділа немов води у рот набрала. Вона й сама не знала, як реагувати. Чоловік мовчав, а я пішла.
Наступного дня я випадково зустріла Дарину у магазині. Вона замість привітання випалила:
— Я боротимуся за своє щастя. Ми залишимося жити за кордоном і ти його більше не побачиш. Ми подали заяву у РАЦС.
Це прозвучало так, ніби вона відібрала у мене в дитинстві мого улюбленого плюшевого ведмедя, а потім дражнилася, що не віддасть його. Проте, що я могла подіяти? Мені хотілося зникнути. Ще важче було від того, що Дарина дізналася про мої почуття.
Потім я згадала мамині слова, що він буде моїм. Тобто, жити у Польщі, до батьків приїжджати і мене за коханку мати? Мама, напевно, сама всього не знала, коли мене заспокоювала. Ні, цього не буде, твердо вирішила я. Тільки треба зрозуміти, як відпустити його.