Марія сиділа на кухні, втупившись у чашку з холодним чаєм. Вона відчувала, як тяжіє ностальгія за тими часами, коли її діти ще були маленькими, і всі свята святкувались разом, з усіма родинними традиціями, коли її онуки радісно бігали до неї з обіймами, а її серце розцвітало від щастя.
Цього року вона не могла нічого зробити для своїх рідних — її донька Ліля не запросила її на Різдво. Їй було боляче, але вона не могла зізнатись в цьому. Вона не любила скаржитись.
Рік тому Марія зв’язала для своїх онуків двоє чудових шарфів. Вона витратила багато часу, вибираючи пряжу, розмір і візерунки, продумуючи кожен елемент.
Їй здавалося, що це буде хороший подарунок — теплі шарфи, зроблені з любов’ю, що їх можна носити не тільки в холодну погоду, але й як символ турботи. Вона старалася, аби їхня родина відчула її підтримку, навіть коли грошей на дорогі подарунки не було.
Але коли Ліля побачила подарунки, її очі не блищали від захоплення. Вона намагалася зробити вигляд, що все добре, але Марія помітила її розчарування.
Донька була зайнята, турбувалася про свої справи, але, мабуть, не виявляла достатньо уваги до її почуттів. Шарфи, на жаль, не викликали тієї радості, якої Марія сподівалась. Вона чула, як Ліля невдоволено зітхнула, і з тих пір ці звуки ніколи не йшли з її пам’яті.
Цього року ситуація стала ще складнішою. Ліля, очевидно, вважала, що подарунки Марії не відповідають сучасним вимогам і потребам її дітей.
Вона висловила свою думку, що онукам краще купити щось більш сучасне, наприклад, смартфон або класну гру. Втім, Марія не могла собі дозволити такі дорогі подарунки.
Вона завжди звикла економити, берегти кожну копійку, щоб не залежати від чужої допомоги. І що б вона не робила, вона не могла позбутися почуття, що її зусилля залишаються непоміченими.
“Ти можеш заощадити трохи грошей на кілька місяців і купити їм щось приємніше”, — сказала Ліля злегка нетерплячим тоном, як завжди, коли розмовляла про матеріальні речі. Вона не розуміла, що Марія не могла купити щось дороге, не тому, що не хотіла, а тому, що просто не могла собі цього дозволити.
Всі ці думки знову ворушилися в голові Марії, коли вона сиділа сама, спостерігаючи за холодними зимовими снігами за вікном. Вона не могла зрозуміти, де вона припустилася помилки.
Чи можливо, що суть подарунків не завжди полягає в їхній вартості? Чи не є важливішим те, що вкладується в цей подарунок — тепло душі, час, витрачений на створення чогось особливого?
“Може, я просто занадто стара для цих нових традицій”, — думала вона, обводячи пальцем край чашки.
Ліля завжди була практичною, орієнтованою на сучасні тренди. Вона завжди прагнула дати дітям те, що вони хочуть і що є модним.
Вона не могла зрозуміти, чому Марія ставила інші пріоритети, адже для неї, мабуть, були важливі не просто матеріальні речі, а моменти, які створюють особливу атмосферу.
Марія згадала своє дитинство. Як у ті часи у родині було мало, але в той час Різдво завжди було святом. Подарунки були невеличкими — інколи це була шматочок цукру, або цукерки, які приносили з усіх частин міста.
Батьки намагалися створити святкову атмосферу, незважаючи на всі труднощі. І це не мало значення, скільки коштує подарунок — важливим було, щоб він був зроблений від серця.
Можливо, Марія думала, що для онуків теж буде важливо отримати такі подарунки, які, хоча й не дорогі, будуть виявом її турботи та любові.
Вона не могла купити смартфон, який, як каже Ліля, буде важливим подарунком для дітей. Але вона могла показати свою любов іншим способом — через ручну роботу, через час, витрачений на те, щоб зробити щось своїми руками.
В той момент, коли Ліля висловила своє невдоволення, Марія відчула величезну порожнечу всередині. Чи не було це символом більш глибокої проблеми? Можливо, вона просто більше не була потрібною, не була важливою в цій новій родинній реальності, де гроші і речі важили більше за емоції і моменти, проведені разом.
Зі зітханням вона підвелася з місця, подивилася на зібрані руками шарфи, покладені на стіл. Вони були не просто звичайними предметами. Вони несли в собі частинку її душі, її любові до родини, її спогадів про молодість.
Вона вирішила, що все одно зробить ще один жест любові. Вона знову зв’яже нові шарфи для онуків — теплі і красиві. І хоча вона знала, що вони, ймовірно, не оцінять це так, як хотілося б їй, все одно вона не могла зупинитися. Вона не могла перестати любити своїх дітей і онуків.
Марія не розуміла, чому Ліля не розуміє, чому не може оцінити ці прості, але дуже важливі речі. Але вона також розуміла, що деякі речі залишаються незмінними, навіть у цьому новому світі. І навіть якщо її подарунки не були бажаними, вона знала, що вони несе в собі більше значення, ніж будь-який смартфон або модна іграшка.
“Все одно вони згадають мене, коли прийде час”, — подумала Марія, обережно складаючи нитки в кошик. Вона завжди була вперта. І хоч у цьому світі все змінюється, вона залишалася вірною своїм принципам.
Віра Лісова
