Історія ця реальна. У 1941 році Марія жила в одному з сіл. Вона на той час була вже заміжня і мала двох дітей. Всіх чоловіків забрали на фронт в перші ж дні війни, в селі залишилися тільки жінки, діти та люди похилого віку.
Лячно було в ті дні … Чоловік з батьком як пішли, так від них ні слуху, ні духу. Найбільше лякала невідомість. Тим часом стали доходити новини, що німці зовсім близько і скоро увійдуть в село. Марія не за себе боялася – за дітей. Думала вона довго і вирішила.
У той час жила на околиці села баба. І називали все її знахаркою. Старенька вона була дуже і відлюдькувата. Марія хоч і прожила все життя поруч, а ніколи з нею не спілкувалася. Однак чула, що бабка ця допомогла багатьом.
Ходили до неї люди, якщо потреба змушувала. Загалом, зважилася Марія, зібрала нехитре частування – яєчка, молока та хліба і пішла. Раптом майбутнє покаже? Може хоч скаже, чого очікувати далі, і чи повернуться з війни чоловік і батько?
Чим ближче Марія підходила до старої хати, тим страшніше їй ставало. І вирішила тоді вона зайти по дорозі ще до однієї жінки – Ганни, може, та складе компанію? У Ганни теж дві донечки були невеликі і чоловік на фронті. Анна погодилася, і до знахарки вони пішли вже вдвох.
Страхи виявилися марними, тітка Таня, так бабку звали, зустріла жінок дуже привітно. Хатина її була непоказною і брудною, але господиню це нітрохи не бентежило, і вона навіть була дуже рада гостям. Поворожила щось і майбутнє передбачила гранично дохідливо:
– Ти, Марусю, можеш взагалі ні про що не думати. Добре у тебе все буде. І чоловік, і брат, і батько – всі живі з війни повернуться. Тобі важко, звичайно, буде, працювати багато доведеться. Але помічник і захисник у тебе буде, сам тебе знайде, в образу не дасть. За це і сам живий залишиться.
– А у мене, бабусю? – несміливо запитала Ганна.
– А ти, Анюто, дитинку-то народжуй. Негоже діток губити … Хороший хлопчик буде, тільки нещасливий. І до Бога відійде рано. Але така вже доля. А чоловік твій теж повернеться, і з дочками все добре буде. Не плач.
На цьому вони розпрощалися, а по дорозі додому жінки довго обговорювали почуте. Не повірили вони бабці Тані. Про яке народження нової дитини може йти мова, якщо в селі немає жодного мужика? Маячня якась.
Минуло зовсім небагато часу і в село увійшли німці. Вони повиганяли місцевих жителів з їхніх будинків і самі розташувалися в них. Марія з двома дітьми і старою-матір’ю жили в малесенькій лазні. Німці особливо не лютували, але працювати на них доводилося з ранку до ночі. Прання, прибирання, готування.
На свої справи, на дітей і убогий городик часу майже не залишалося. Крім цього до Марії дійшли чутки, що німці не особливо церемоняться з місцевими жінками. Марія цього дуже боялася. Дивно, але до неї з цих питань ніхто навіть близько не підходив. І причину цього вона незабаром зрозуміла.
Будинок Марії був великим, ще дореволюційним, і зупинилися в ньому в основному офіцери, причому, чималих чинів. Вони там влаштували щось типу свого штабу. Один з них, на ім’я Юрген, весь час якось дивно дивився на Марію, по-російськи він не говорив взагалі, тому жінка не знала, що й думати.
Вона готувала, прала, прибирала, а Юрген майже завжди був десь поруч. Спочатку він просто стояв і дивився, а потім пішов, і намагався щось сказати. Марія мало що розуміла, їй не подобалася ця увага з боку німця.
А Юрген тим часом став приносити їй то шоколад, то мед пресований, то хліб. Один раз притягнув пів мішка зерна і ламаною російською пояснив, що це для дітей. А з продуктами в сім’ї у Марії було і справді погано, втім як і у всіх. Все їли чужинці і подарунки Юргена були дуже до речі.
Потихеньку Марія і німець стали розуміти одне одного. Юрген пояснив, що Маша дуже схожа на його дружину Емму, він дуже любить її і сумує, і у них теж двоє діток приблизно того ж віку.
Ще він сказав, що буде допомагати їй і заступатися, але для цього потрібно зробити вигляд, що у них стосунки, тоді до Марії ніхто не посміє підійти. Насправді німець ніяких непристойних рухів в бік Марії і не думав робити.
Юрген підгодовував сім’ю і їх ніхто не чіпав. В один прекрасний день Марія зрозуміла – так ось він, передбачений заступник. І їй хотілося вірити в те, що повинна тоді збутися й інша частина пророцтва, що і справді чоловік і батько повернуться. А від них тим часом не було ніяких звісток.
Якось в один з днів, на вулиці, Марія зустріла Анну. Вони перекинулися парою слів про життя. Анна чекала дитинку. В її будинку теж стояли німці. І захисників там не знайшлося.
Йшов час. У житті Марії та її сім’ї нічого не змінювалося. Німець допомагав, чим міг. Інші офіцери посміювалися над Юргеном, але особливо в його справи не втручалися. «Любов», знаєте.
Тим часом обстановка навколо села стала загострюватися. Стали помітні дії партизан, все частіше село обстрілювали. В один з вечорів, досить пізно, Марія управлялася у дворі, вдень на свої справи часу не було зовсім.
Юрген, як і завжди, їй допомагав, розповідаючи в черговий раз про свою сім’ю і як він скучив за дружиною і дітям. Почався обстріл. Всі інші офіцери були вже в будинку. Саме туди і потрапив снаряд. Ніхто не вижив, залишився один Юрген.
Ніч він провів в сараї з сіном, а під ранок сказав Марії, що воювати більше не має наміру і хоче піти. Нехай всі думають, що він теж в будинку згорів. Марія розуміла, що він дуже боїться партизанів. Юрген попросив у жінки що-небудь з одягу її чоловіка, щоб переодягнутися.
Марія зібрала вузлик з картоплею і хлібом і проводила німця до лісу. Юрген пішов. Більше його вона не бачила і не чула про нього ніколи. Чи залишився він живий, вона не знає, але думає що вижив, адже знахарка сказала тоді, що він спасеться.
Чоловіки в цій сім’ї і правда всі повернулися. Не зовсім здорові, але живі. І це вже радує.
У Анни з’явився син. Її чоловік теж повернувся з війни живим. Він не засуджував свою дружину, час такий був. Доля у хлопчика справді виявилося нещасливою. Він виріс красивим хлопцем, але відійшов у засвіти рано. Але це було вже в 70-х.
