І коли Марта побачила нову господиню маєтку, де вона мала прибирати, то її аж мову відняло
Марта сиділа на сидінні старого автобуса, поглядаючи на швидкоплинний пейзаж за вікном. Її думки розсіювались, та жінка не могла позбутися відчуття, що її життя зайшло в глухий кут.
Все було так, як і кілька років тому — вона знову залишалася без нічого. Але цього разу без італійця, без маєтку, без тих мрій, які вона колись мала.
Марта була ще молода, коли закохалася в того італійця. Він був настільки харизматичний, що вона майже забула про все: про родину, про свою доньку Софію, яку залишила в Україні.
Софія тоді була вже досить дорослою дівчиною, і Марта думала, що її любов до чоловіка перекриє будь-які втрати. Проте, коли італієць вигнав її з маєтку, все змінилося.
Жінка залишилася на вулиці з нічим. Потрібно було починати все знову, знайти нову роботу, нових господарів. І от вона, Марта, в черговий раз намагається віднайти свій шлях у чужій країні.
Після довгих пошуків і невдач, Марта все ж таки отримала роботу. Але Марта навіть не могла уявити, що нова робота принесе їй ще більше несподіванок.
Коли вона почала прибирати у величезному маєтку, куди її направили з агенції то почула голоси. Вона впізнала один із голосів — і це був голос, який їй був найдорожчий у світі. Вона підняла голову і побачила на сходах… свою доньку.
— Софіє?! — вийшло з її вуст, коли вона побачила дівчину, яку не бачила вже багато років.
Софія стояла перед нею. Вона була зовсім іншою — не тією дівчиною, яку колись залишила Марта. В очах Софії була впертість і самостійність, а її рухи були сповнені впевненості. Вона була дорослою, заміжньою жінкою.
— Мамо, ти тут працюєш? — запитала Софія, дивлячись на Марту з якимось непевним виразом на обличчі.
Марта не могла повірити, що це її донька. Всі ці роки вона думала, що Софія, можливо, ображена на неї, що вона покинула її заради чужої людини. І ось тепер, після стількох років розлуки, вона знову бачить її.
— Як ти тут опинилася? — вражено запитала Марта.
Софія посміхнулася: — Я вже кілька років в Італії. Вийшла заміж, маю чоловіка. Чому ти… працюєш тут?
Марта відчула, як душу їй роздирає біль від того, що навіть її донька не знала, де вона, і чому залишила все заради того чоловіка.
— Я була з ним. Але він вигнав мене. Все було, як у казці, а потім… — вона зробила паузу, згадуючи, як все різко змінилося. — Потім я залишилась без нічого. І ось тепер… я працюю тут у твоєму домі.
Софія слухала її, а потім зробила крок уперед: ” Ти все ще не змінилася, мамо. Ти завжди шукаєш нову мрію. Але ти не залишилася зі мною, коли я була мала. Мені здається, що все це життя було для тебе лише грою. Ти завжди прагнула кращого, і на цей раз це обернулося такою самою історією”.
Марта відчула, як у неї всередині все стиснулося від слів доньки. Вона усвідомила, як довго вона намагалася втілити у своєму житті свої мрії, і як ці мрії забрали її від найважливішого — від доньки Софії.
— Софіє, я не хотіла цього. Я думала, що якщо буду щаслива, то й ти будеш щаслива. Ти мала мати кращу долю, ніж я. Але я не знаю, що зараз сказати тобі.
— Я була твоєю дочкою, а ти вирішила поїхати заради нього – сказала у відповідь Софія матері.
Тут настала тиша. Марта не могла нічого сказати. Вона бачила, як Софія змінилася. Вона стала жінкою, яка самостійно зробила свій вибір і обрала шлях, який вважала правильним.
Марта сиділа в маленькому кутку кімнати, що слугувала їй робочим місцем. Сонце вже почало ховатися за горизонтом, а вона втомлено витирала руки від пилу. Її думки крутилися, немов у колесі — одна і та ж ситуація, одна і та ж проблема, яку вона не могла розв’язати.
— Мамо, — почула вона знайомий голос Софії, який звучав твердо й холодно. — Я не можу дозволити, щоб ти працювала тут. Не можу дозволити тобі прибирати підлогу в моєму будинку. Це неправильно. Ти моя мати. Ти не повинна це робити. Ти могла б знайти іншу роботу.
Марта підняла голову, але не могла одразу вимовити жодного слова. Вона дивилася на Софію, і хоча в її очах було те саме гірке розчарування, вона розуміла, що дівчина говорила правду.
Софія продовжила: ” Я не можу тебе пробачити, мамо. Це занадто. Ти залишила мене. Ти залишила мене заради нього, а тепер хочеш, щоб я тебе прийняла. Я не можу бути тим, хто заплющить очі на це”.
— Я не прошу прощення, Софіє. Я не можу змінити того, що сталося, — сказала Марта тихо, опускаючи голову. — Але я все ж хочу бути з тобою. Просто дайте мені шанс.
Софія стояла в дверях, спостерігаючи за своєю матір’ю. Вона дуже хотіла пробачити, але не могла забути, як важко їй було без матері. Як багато років вона відчувала себе покинутою, і як в її житті не було тієї підтримки, якої їй не вистачало.
— Мамо, — сказала Софія, — ти поїхала, ти залишила мене. І тепер я не можу дозволити тобі бути частиною мого життя.
Марта підійшла до дверей і, зібравши всю свою волю, сказала: ” Я піду, Софіє. Я не буду залишатися тут, якщо це тобі не підходить. Але ти повинна знати одне — я люблю тебе. Завжди любила, навіть коли не була поруч”.
Софія не відповіла. Вона лише мовчки повернулася, і Марта, не сказавши більше нічого, покинула будинок. В її серці було пусто і боляче, але вона знала, що більше не могла чекати прощення від дочки. Вона повинна була відпустити це.
Залишивши Софію позаду, Марта вирушила шукати нову роботу, сподіваючись, що хоча б з часом між ними з’явиться шанс на примирення. А поки вона не мала більше сил боротися за те, що було втрачено.
Шановні читачі, як би ви поводились на місці Софії?
Віра Лісова
