Того літа виросли всі. Її однокласниці у коротеньких (умисне припасованих до першого вересня) сукнях несподівано виявилися власницями кругленьких гpyденят і крутеньких зaдків.
Її однокласники хоч і не вирізнялися біцепсами, зате вигналися вгору й поводилися, як бувалі у бувальцях чоловіки. Навіть найменші з них за останнє шкільне літо раптом стали схожі на довгошиїх гусачків.
Марися не зразу збагнула, що оці дядечки з тіточками, які, тихцем пoкyрюючи, чекають початку лінійки, – її однокласники. Тоді, пам’ятається, від несподіванки вона навіть спинилася. Джерело
З’явилася й зрадлива думка – робити звідціля ноги, до того ж негайно. Але не встигла – її помітив Сашко Дружняк і голосно, аж усі повернули голови, бовкнув поламаним за літо голосом: „О, наша дівчинка з наперстка!”.
Тієї миті Марисі здалося, що вона, певно, убuла б його, якби не була закохана в цього сіроокого блондина ще з третього класу. Усі ці роки, аж до випускного, вони сиділи за однією партою, чемно списували одне в одного й цілком гармоніювали. Але як друзі. Сашко упадав за Майєю, у якої, здавалося, бубнявіти в районі гpyдей почало ще в тому ж таки третьому класі.
І поки Марися обдумувала якусь відповідь (а що тут думати, коли вона таки справді завбільшки з наперсток), Сашко (Боже, який гарний за літо він став!) опинився поряд у два стрибки. Легко схопив її і, перекинувши через плече, поніс до всіх під загальне незлостиве улюлюкання. Вітер загорнув коротку Марисину спідничину, й годі уже було сховати білі кокетливі трycики, що у такий несподіваний спосіб раптом побачили світ.
Червона, злюча, з очима, повними сліз, раптом пообіцяла собі, що Сашко колись мріятиме побачити на ній таку білuзну. Десь потім. Через багато літ, коли вона стане висока – метр вісімдесят щонайменше і просто фантастично красива.
…Марися навіть тихенько присвиснула, згадуючи, як давно все це було. У ліжечку спало синятко. Хоча десятирічного хлопчика так уже й не назвеш. А надворі докypював цигaрку Крістіан.
Зателенькала мобілка. „Марисю, не клади слухавку, – проварнякав відтіля знайомий голос. – Я тебе люблю”. Марися вимкнула телефон. Тепер їй це нецікаво. Спати. Завтра роботи – непочатий край. Ех, найкращі й найважчі роки… В одній притчі період від тридцяти до п’ятдесяти хтось так точно назвав волячими роками.
Згадала, як на випускному конче хотілося помститися Сашкові за те, що танцював із Майєю, що несамовито її цілyвав, притиснувши до шкільної дошки у їхньому напівтемному класі. Вони, увірвавшись туди, навіть не помітили, що за останньою партою сидить і нікого не зачіпає дівчинка з наперстка. І гірко собі плаче над нещасливою долею. Аякже, її ж не любить Сашко!
Потім зацілована й хмільна Майя ходитиме у чорній сукні з крейдяною попою попід ручки з її Сашком аж до ранку… І Марися ненавидітиме її так, як іще вміють діти. І дівчата-однолюбки.
Після школи вона чкурнула до Польщі однією з перших у їхньому містечку. Куди завгодно, щоб тільки не бачити Майї та її щасливого пyзика! І Сашка, що, зустрівши, усе норовив підкинути Марисю якнайвище.
„Чому панна так пильно дивиться, як я стрижу?” – спитала якось господиня, в перукарні якої Марися найнялася підмітати підлогу й мити-чистити увесь реманент. „Я… пані, – забелькотіла тоді Марися польською, – вчилася фризури вдома, у Луцьку…”.
Гостра як бритва пані була не вчорашня, тож миттю оцінила це схоже на горобеня дівчатко. Таке гризтиме землю й випнеться з тамтого боку ціле й неушкоджене. Таке буде вдячним за науку. Ну й поки послужить дешевою рaбcилою.
„Що ж, негайно опановувати мову, вчитися у мене стрижки. Ну й звичні обов’язки, без сумніву, виконувати”. І Марися вчилася. Причому так, як це вміють робити тільки ті люди, що понад усе намагаються використати подарований – хай і у вигляді важкої праці – шанс.
А одного дня у крісло всівся прегарний поляк. Дав їй цілковиту свободу дій, а потому втупився у дзеркало й невідривно стежив за кожним її рухом. „Пані – чарівниця”, – сказав їй тоді й заплатив утричі більше, ніж коштувала та фризура. Марисі потепліло всередині – він не зважив на її крихітний зріст. Хоч іноді дівчині доводилося стрибати на невеличку, спеціально для неї змодельовану лавчину, аби дістатися маківки гордовитої голови, що сиділа на високій, як у справжнього шляхтича, шиї. Господиня тоді багатозначно провела його поглядом і мовчки підвищила Марисі платню.
Пан поляк занадився до перукарні мало не щодня. Привід знайшов чи не найкомічніший – голитися. І щоб це неодмінно робила Марися. Він подобався їй – цей галантний красень. Не минуло й тижня, як запросив на каву. Розгнівана господиня тоді сказала: мовляв, стрибнеш до нього в ліжко – звільню. Марися не послухалася: занадто вже великою була спокуса.
Настав період того особливого примарного щастя, якому, здається, не буде кінця-краю. І коли той гарний поляк Збишек звично заходив до неї поголитися, це нагадувало радше пустощі двох дорослих дітей чи й навіть подружжя, яке прокинулося вранці й радо вітає одне одного.
Через місяць господиня про все дізналася й переповіла спантеличеній Марисі родовід красивого – поляка ледь не до сьомого коліна. Одружений, двоє малих дітей. Володар двох невеличких фабрик. Гм… Марися зібрала речі. І хвацько сіла за кермо.
Наступним бізнесом, що захопив „дівчинку з наперстка”, стало… переганяння машин через кордон. „Куди тобі, кнопко?” – реготалися хлопці-українці, яким запропонувала свої послуги. „Я вмію – мене батько з семи літ пускав за кермо”.
І Марися, аби довести свою правду, чкурнула до найближчого „Мерседеса” й хвацько всілася на водійське сидіння. Через секунду після мepтвої тиші почула такий регіт, як тоді іще, в школі.
Чоловіки похапалися за животи й ледь не качалися по асфальту. Хороброї дівчини через лобове скло майже не було видно. Вона не діставала до керма. Зрозумівши, у чому річ, знову розлючена й зі слізьми на очах кинула собі під зад скручену куртку й чималу сумку. А потому різко зрушила з місця…
Відтоді у чоловіків більше питань до „дівчини з наперстка” не виникало. Вони урочисто подарували їй спеціальну подушечку – щоб зручно було визирати з-за керма. Потому одноголосно прийняли Марисю у своє чоловіче товариство.
І почали ставитися як до чоловіка. Садовили першою їхати через кордон. Наливали сто грамів, безсовісно перекидали через плече й несли до пивних барів. Сповідалися про пишногpyдих дівчат, які ніколи-ніколи не зрозуміють загадкової чоловічої душі.
Марися ж ганяла машини доти, доки не зрозуміла, що більше їздити не зможе. Спільна з поляком Збишеком дитинка більше не бажала витримувати маминого 14-годинного божевілля за кермом.
„Все, хлопці, баста, – сказала якось своїм хлопцям. – Жену в Україну останнє авто – і в пoлoгoвий”.
„Ку-у-уди?” – хором спитали у неї спантеличені чоловіки і, схоже, уперше поглянули як на жінку, яка – о небо! – окрім машин, знається ще й на дітях.
…Вона гнала останнє авто й молилася. Молилась і плакала. Чомусь тепер кордон здавався таким далеким, а дитя – таким бажаним.
Хотілося дістатися без пригод. Хотілося всістися вдома біля теплого маминого плеча. Дивитися телевізор і читати книжки. Ходити в осінній парк і говорити зі своїм ще зовсім крихітним янголятком.
Опа, стійте, пані… Її зупинили так невчасно, що не встигла оговтатися й витерти сльози. „Ваші права, пані, – спитав статечний чоловік у формі”. Вона, не підводячи очей, раптом заговорила. Швидко-швидко, добротною польською. Чесно розповіла йому і про відсутність таких прав, і про те, що дуже хоче повернутися додому. Сама того не розуміючи, раптом розгорнула перед його очима поли свого пальта….
Наступного ранку Марися їхала до України з молитвою за Крістіана, який згаяв день і вручив їй новенькі права. Коли вкладав їх у маленьку долоньку, сказав, зазирнувши у вічі: „Дай свою адресу – я приїду в гості”. Марися зробила це не вагаючись: була упевнена, що не приїде ніколи…
А на рідній землі її авто зупинив… не хто інший, як даішник Сашко Дружняк. Марися впізнала б його і на тому світі. Довго лаявся, довго вовтузився. Довго дивився документи, а потому став канючити гроші. „Сашку, в таких маленьких, як дівчинка з наперстка, панянок, міг би й не витрушувати останніх копійок”.
У відповідь – тихий зойк (упізнав таки!), потім п’яні схлипування. Далі – тривала сповідь у придорожньому ресторанчику про нещасливе подружнє життя. На ранок – пропозиція одружитися. Навіть незважаючи на Марисин животик, що багатозначно випинався з-під пальта… Після того як відмовила йому, почав телефонувати з наполегливістю манiяка.
… „Марисю”… Здавалося, вона цілу вічність ішла на той поклик, на той голос із явним акцентом. Він пролунав (благо, перший поверх) під вікнами пoлoгoвого. Впізнала той голос і… злякалася. І зраділа. І не повірила трішки своєму щастю. Потому знайшла аркyш у клітинку, огризок якогось олівця й вивела великими літерами:
„Крістіане, забирай мене із сином через два дні…”.
